Ви бачили його без усмішки – то широкої та відвертої на пів-обличчя, то з лагідною задумливістю у сірих очах? І важко уявити письменника та поета, публіциста і драматурга, депутата Бердичівської районної ради Валерія Хмелівського у стані безтурботного спокою. Людина-рух багато часу віддає творчості, захоплюється популяризацією історичних знань і ніколи не ставить крапку на досягнутому, прагнучи вносити різноманітність у своє життя та позитивні зміни в розвиток Бердичівщини.
Про Валерія Хмелівського, відомого письменника і непересічну людину, писано-переписано. Непросто осягнути цілісність цієї брили у газетній статті, але він уміє дивувати та захоплювати. І нова зустріч із бердичівлянином була несхожа на інші.
Окремі факти життєпису
Народився 6 червня 1958 року в селі Малий Остріжок Хмільницького району Вінницької області. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України.
Лауреат Першого міжнародного літературного конкурсу «Військово-патріотична проза і поезія «WAR IN UKRAINE–2017» (м. Харків). Дипломант IV Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича (м. Жовква, Львівська обл., 2018 р.). Переможець обласного конкурсу «Краща книга року-2018» у номінації «Поезія року»» за видання «Короновані любов’ю» (м. Житомир). Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Василя Юхимовича (2019 р.) та Літературної премії ім. Анатолія Криловця (м. Рівне, 2020 р.).
Автор книг «Мить надовго»(2004 р., «Дніпро»), «Свято Світла», «Сонце і Небо», «День народження казки»(2017 р., «Рута»), «Дикий хміль»(2017 р., «Бук-Друк»), «Короновані любов’ю» (2018 р., «Рута»), «Інферія» (драми, 2019 р., «Рута»), «Лагідний граніт» (2019 р., «Бук-Друк»), «Планида» (2020 р., «Бук-Друк) та збірки поезії «Буриме на двох» (спільний проект з Євгенією Юрченко, 2020 р.).
Місця проживання: Малий Остріжок, Уладівка, Вінниця, Львів, Бердичів.
Засновник газети «Контрасти». Один із перших підприємців у Бердичеві. Підприємство «ЕЛЕКС» зареєстроване 19 жовтня 1988 року. Також очолював підприємства «ГРАН» та «Укрхмільінвест». Протягом 2008-2018 рр. виконував обов’язки директора Державного підприємства «Вінницький ЛГЗ». У середині 90-х років разом із Віктором Ізотовим та іншими міськими бізнесменами створив першу Спілку підприємців (виконавчий директор – Михайло Сологуб).
Обирався депутатом Бердичівської районної ради (1998р.) та депутатом Вінницької обласної ради (2004р.). Учасник подій на Майдані. Депутат Бердичівської районної ради (з 2020 р.).
Декілька кроків у дитинство
Яким був Валерій Хмелівський у дитинстві і що звідти привніс у доросле життя? Змалку в юному Валерці чудово уживалися благородний лицар та вигадливий бешкетник. Прабабуся Франческа Желіховська була мудрою і шляхетною жінкою, дружила з дочкою тамтешнього пана і навчилася гарних манер. Жодних конфліктів у її родині правнук не бачив. Прабабуся майстерно розповідала казки, яких знала чимало… А по сусідству проживав дід Кароль, котрий навчав різним витівкам. І під час спілкування з ним Валерій всмоктував дідову «науку». Мабуть, хуліган у душі допоміг вижити у лихих 90-х роках, жартує письменник. Батько Йосип Станіславович, учитель фізики і математики, був директором сільської школи, мама, Людмила Броніславівна, викладала українську мову та літературу. Отож вчитися погано син просто не мав права. Кривих слів, тим паче міцних, Валерій не чув ні від батьків, ні від діда, тамтешнього коваля. Коли став студентом Вінницького технікуму електронних приладів, при написанні творів «творив» по-своєму, своєрідно. Викладач мови Юрій Іванович Піщанюк, котрий був особисто знайомий із багатьма письменниками, з розумінням ставився до стилю викладу думок свого студента. Якось той зібрався з дівчиною в кіно і замість прозових роздумів про осінь швидко написав вірш і несподівано отримав дозвіл: «Гуляй!» А одного разу здав на перевірку домашній твір «Чи мала Шура Ясногорська право на друге кохання?» на 14-и сторінках. І, незважаючи на помилки, за роботу поставили найвищий бал. Викладач хімії Світлана Володимирівна Садовська, класний керівник паралельної групи, талановита поетеса і свого часу відомий журналіст, згадує Валерія Хмелівського з великою теплотою: «Пройшло чимало років, але Валерій запам’ятався. У мене про нього найкращі спогади. Розумний, вихований, доброзичливий і дуже комунікабельний студент. Невисокого зросту, кучерявий… З ним було легко спілкуватися. На зустрічі з випускниками відразу не впізнала – високий, стрункий і гарний чоловік. Подарував три свої книги. І зараз телефонує мені. Був та є цікавою особистістю і дуже любить людей…».
Скільки б років не пройшло, випускники технікуму щорічно зустрічаються у першу суботу першого місяця літа. Письменник і поет Валерій Хмелівський народився 6-го червня…
– Коли поезія залетіла птахом у душу?
– Перший вірш написаний в юності, понад 45 років тому. Уладівка. Танцмайданчик біля колгоспного клубу… Подобалася дівчина, і народилися рядки про «очі блакитні, плаття в горошок…». В Уладівці, де закінчував 8-й клас, є сплав із мостами, якими ми ходили. У 17 років писав: «Та ночі у липні, як з межі ужинок…».
Кожний твір – дитина
Люди у тій місцевості, де пройшли дитинство та юність Валерія Хмелівського, потерпали від бідності і скрути, але була в них своя, проста філософія: чесно працювати, допомагати одне одному, шанувати рідну землю і дякувати Богу за життя. Цю мудрість увібрав у себе Валерій. Пам’ятаєте його вірш «З нею цікаво», де присутні всіма гнані дієслівні рими? Але яка ритмічність і динаміка почуттів! Дієслова створюють відчуття руху та дозволяють перейнятися ніжністю ліричного героя. І кожний твір: віршований чи прозовий – йде у світ із любов’ю…
– Ви пишете щодня?
– Намагаюсь…
– На який час зазвичай випадає натхнення?
– Натхнення – непередбачуване. Коли писав «Планиду», о 7-й ранку прокидався, починав писати, потім спав, згодом знову писав… І так цілодобово. Протягом 103-х днів. Цифра 103, до речі, часто переслідує в житті: кількістю сторінок, кілометрів, днів… Писав «Планиду» і відчував присутність отаманші Марусі, Саші Соколовської… Багато порозкопував історій селян, спливли різні прізвища, знайшлися родинні зв’язки, все переплелось… У нас у Бердичеві живе дочка молодшої сестри Олександри Соколовської – Іустимії. Це Віра Юхимівна Цемер. Звісно, подарував їй «Планиду». До народження роману причетні багато людей. Виявилося, що всі друзі мого дитинства є моїми родичами – близькими чи далекими… Ще у 1920-му році було видано оповідання «Отаманша Соколовська» письменника Клима Поліщука, якого хвилював образ «панни Марійки». Є версія Василя Шкляра – роман «Маруся»…
– До речі, число 103 асоціюється з наполегливою працею, творчою діяльністю і проявом ініціативи у справах. Послання, закодоване в ньому, вважають нумерологи, говорить про те, що настав час професійного зростання. Ви за способом життя і думки дослідник? Що спонукає до спостережень та пошуку?
– Куди тільки не посилала мене доля, чим тільки не займався… У моєї мами є правило: «Один запис у трудовій книжці, одне кохання на все життя». Мабуть, мене кидало по життю, щоб усе пройти. Три роки в Андріяшівці – навіщо? Зате знаю всі механізми аграрного бізнесу. Заснував кооператив «ЕЛЕКС» у Бердичеві, ремонтував електронно-обчислювальні машини, маю 6-й розряд регулювальника апаратури та 6-й – електрика. Багато чого вмію своїми руками. Вдома в Уладівці відповідав за опалення, можу запалити багаття в лісі у зливу. Був директором державного підприємства «Вінницький лікеро-горілчаний завод». Не випадково ж Хмелівський… А інтерес до історії прийшов сам собою. Прочитав роман «Маруся» Василя Шкляра і згадав, що банда Марусі була в нашому селі, почав відслідковувати, аналізувати, зіставляти – і вийшов роман «Планида».
– Польський письменник, журналіст, дипломат Тадеуш Бреза говорив: «Писати важко, але ще важче було б не писати…»
– Однозначно. Коли у 1988-му створив підприємство, займався бізнесом, і було набагато легше жити. Але якщо мені відкрилося писати, значить, так треба, і маю творити незалежно ні від чого. І коли племінниця отаманші Марусі Ліза Соколовська дякує мені за книгу, це багато значить…
Поетеса Світлана Нікітенко називає автора «Планиди» людиною, позначеною долею: «Вам удається торкатися таких речей і відкривати їх людям. І не лише тонкою лірикою серця, а й у ось таких дослідженнях, як історія Марусі…».
Об’єктивність, чесність та активна громадянська позиція
Кожний пише власний сценарій життя і щодня робить різні вибори, стикаючись зі змінами та непередбаченими ситуаціями. Хтось підкоряється обставинам, хтось намагається спрямовувати перебіг подій туди, куди кличе серце…
– Чому Ви пов’язали життя з політикою?
– В Народно-демократичну партію прийшов у 1996-му році, будучи її ярим прихильником. Очолював міську організацію. У 1999-му стався розкол в НДП, я залишився з її лідером Анатолієм Матвієнком. У травні 1998-го став депутатом Бердичівської районної ради, був обраний заступником голови райради. У 2003-му потрапив до Вінниці, у 2004-му став депутатом обласної ради. Довіреною особою на виборах була олімпійська чемпіонка з плавання Яна Клочкова. Присвятив їй вірш «Золота рибка». Був період, коли дерибанили цукрову промисловість за вже напрацьованою схемою. Щоб адвокати Кучми не подали до суду, «не купляв чини і нагороди… І не різав в брухт цукрозаводи…» Хочу жити так, як вчили батьки: щоб не було соромно перед собою і людьми…
Я етнічний поляк, ідентифікую себе з громадянином України. Ніколи не відчував дискомфорту у спілкування з представниками інших націй. Три роки тому доля подарувала мені круїз Європою, який почався з Мюнхену. І біля могили Степана Бандери я, поляк, та незнайома мені жінка-єврейка з Шепетівки спілкувалися російською мовою… Але «коли війна в моїй країні, я без вагань – націоналіст».
– На місцевих виборах-2020 Вас обрано депутатом Бердичівської районної ради. На що сподіваєтесь і чого прагнете?
– Писав про це у своїй передвиборчий програмі кандидата в депутати від політичної партії «За майбутнє»: «Культура об’єднує краще, ніж політика роз’єднує… Бачу наш район одним із кращих культурних центрів України». Очолюю постійну комісію з гуманітарних питань, охорони здоров’я та культури і планую реалізувати в місті, селищах і селах громад такі мистецько-літературні заходи, як конкурси на здобуття літературних премій, пленер художників у рамках фестивалю «Купальські роси» (Немиринці), фестивалі авторської пісні, конкурси дитячих малюнків, форуми краєзнавців тощо. В усьому світі культура стає своєрідним двигуном, рушієм таких галузей економіки, як туризм, готельно-розважальний бізнес, індустрія, харчування, транспорт, реклама….
Про мікрокосмос письменника, оточення і справи нелітературні
У своїх творах Валерій Хмелівський часто говорить про рідних, близьких і друзів. Його коло спілкування – досить широке: письменники, читачі, художники, композитори, журналісти, звичайні трудівники і взагалі ті, хто займається різноманітною діяльністю. Йому був близький за духом бізнесмен із душею поета Віктор Ізотов, Валерій Хмелівський дружить із бардом, композитором та автором пісень Юрієм Іванцем, бердичівськими підприємцями – людиною різних захоплень Ігорем Яциком, так званим «конфліктним» Олександром Чулаєвським, із котрим «не було жодного конфлікту» та багатьма іншими. Його мікрокосмос – сім’я: мама, Людмила Броніславівна, сестри Алла Кащук, яка працює лікарем в Австралії, та Світлана Тодоріка – вчителька в Уладівській школі, дружина – Олександра (за фахом – бухгалтер), дочка Наталя і син Віталій (обидва – підприємці), онуки – 18-річний Кирило (на 6 см вищий за діда), школярка Анна та 5-річна Ніка. Він проживає у приватному будинку. У багатоповерхівці, говорить, не витримав би: «Коли виходжу з домівки, хочеться походити по землі, траві, а не по асфальту… Можу приготувати розчин, прокласти садову доріжку…»
– Як уживаються разом письменник та садівник і городник?
– Чудово! Коли пишеш твір, то починаєш жити в ньому. А як утомлений виходиш за двері, береш сікатор в руки, попрацюєш півгодини – і почуваєшся добре. Це допомагає переключитися. Любимо з дружиною Олександрою вирощувати високорослі помідори. Фанатичне захоплення! Маємо лимонник, іргу, жимолость, кизил, барбарис і само собою – смородину та аґрус. Зараз цвіте груша, привита на айві. Онучка називає чарівним дерево, де ростуть яблука та груші. А за квітами доглядаємо за вподобаннями. Дружина – за юками, тюльпанами, нарцисами. Я – за пиракантою, клематисами, вейгелою та вічнозеленими рослинами. Вже не вистачає, де посадити, тому залажу на територію дружини. Мириться з цим…
– Маєте вірші про квіти?
– Так, чимало… «Коли вейгела вдруге зацвіте, прийдуть дощі до нас на схилі літа…».
– Є речі, які Ви не любите робити?
– Є присадибна ділянка, але не люблю копати картоплю. Спина – кілком. Ні, це не моє. Тому біля хати маємо лише 21 корч. Вмію і люблю готувати страви з картоплі: фрі, по-селянськи, але їсти картоплю – не дуже.
– Часто мандруєте? Далеко чи близько?
– Якщо є гроші – далеко. Наприклад, у Strbske Pleso в Словаччині, там у серпні 1944 року перебував Іван Огієнко. Подорожую і близько, наприклад, у Київ, з екскурсією для онуки. Люблю бувати на Вінниччині, де Лядівський скельний чоловічий монастир, який заснував преподобний Антоній Печерський.
– Що прагнете змінити в собі?
– Якщо чесно, хочеться якийсь час, десь півроку, пожити на острові, де б було мало людей. Щоб про їжу думала покоївка. Щоб перед очима – скелі, оливкові дерева, щоб міг спокійно писати, як професійний письменник (в ідеалі).
– Ваша формула успіху?
– Миттєва концентрація зусиль на вирішенні якогось питання. Знаєте, якщо телефонуєте мені, і Хмелівський не відповідає, значить – пише…
– Ваше найбільше досягнення?
– Якщо в очах моєї мами, то це те, що її син є членом Національної спілки письменників України, в очах дочки – те, що можу дарувати свою енергетику близьким людям. Думаю, моє досягнення ще мене чекає…
– Поділитеся думками про плани маленькі та великі?
– Краще дочекаюся, коли вони реалізуються. Є приказка: «Хочеш розсмішити Господа, розкажи про свої плани…».
P. S. Живе, як пише, пише, як живе
КОРОНОВАНІ ЛЮБОВ’Ю
Он лучший друг влюблённым, Вечный город.
(Не нужно ни знакомых, ни друзей…)
Исчезло время,.. и исчезнет горе:
в бокалах отразился Колизей…
Ці миті щастя – наче золоті
дарує погляд і вуста медові.
За те, що ти у мене у житті,
тебе сьогодні короную словом.
И сквозь бокал с вином закат в Гонконге –
не навредит ничуть, конечно, ей.
И только плед, оставленный в шезлонге
всю ночь один грустит о ней…
За миті щастя – наче золоті,
віддам і погляд, і вуста медові.
За те, що я у тебе у житті, –
мене сьогодні коронуєш словом.
И след духов, и лёгкий шелест платья,
и свежий ветер северных морей…
И хоть отдай полмира за объятья,
и слово нежное её: согрей…
За миті щастя – наче золоті,
себе і погляд, і вуста медові…
Не місце вже печалі й самоті
у душах, коронованих любов’ю!
06.05.2018 р.
КАЛИНІВЦІ
Калинівко, – в четвер – приїдем з Братом.
Не знаєм: звав нас хтось сюди? Не звав?
Приїдемо – чи вас в полон забрати,
чи добровільно зразу здатись вам…
Калинівко… Тут є, звичайно, наші.
Ну, а коли тут наші не були?
Колись тобі ми Лісовик Наташу(!)
зі скрипом, правда, але віддали.
Калинівко! Для мене ти, як свято.
Хоча про все й не скажеш на загал.
Та навіть й ВТЕП – кохана альма-мати –
віддав для тебе Аню Коновал.
Калинівко! Іще з часів студентських…
(Коли ніхто і знать не знав про ватерпас).
По-материнськи… Часом по-отецьки
ти послідовно формувала нас.
Під рік Новий ми викрали Снігурку…
В Калинівці! Снігурку! От село!
Букрєєв Слава і Сірожа Юркін –
коли було те?!. Але все-таки було!
Шляхи до відступу заздалегідь я вивчив –
рознюхав все: кудою, як, куди…
Поблизу є платформа “Робітнича” –
там дизель на Уладівку ходив.
Пожартували… Наче вже й не діти.
Але на клопіт свій накликали біди…
У Вінницю я їздив через Літин –
пів року носа не показував сюди.
В Калинівці на нас гострили зуби…
Зате Уладівка… Уладівка гула!
Тоді у цукрозаводському клубі
Снігурка наша – Королевою була…
Подумаєш… Ми вогник їм зірвали!
На машзаводі… Та вона й сама.
Моргали ми… Вона до нас моргала…
Та ще й безсніжною була зима.
І ностальгія спогади накрила…
Чия ідея там? Чия вина?
Дуріли… Випробовуючи крила –
нехай тепер для когось дивина:
такі дива тоді творила(!) сила –
животворяща – білого вина…
Немає снігу – то хоча б Снігурку –
в Уладівку! Ця пам’ять дорога!
Букрєєв Слава… І Сірожа Юркін…
А третій – я…
Покірний ваш слуга.
03.03.2020 р.
©Валерій Хмелівський
