Від редактора: Слово «переселенці» увійшло в наш лексикон ще в 2014 році, коли люди з Донбасу почали з’являтись у наших містах. Але їх було дуже важко розговорити, розпитати, щось дізнатись, бо для кожного вимушене переселення з рідних міст було трагедією, про яку не хотіли говорити.
Після 24 лютого це слово наповнилось новим змістом, і вже ні на день не виходило з ужитку. І ось, нарешті, вдалось знайти людину, яка погодилась описати свої відчуття від переселення з рідних місць до нашого Бердичева. І ми навіть не сподівались, що цей текст буде називатись саме так.
Війна – це те, про що ми вчили у школі і чули зі спогадів представників старшого покоління. Ще донедавна це слово викликало в мене холод і гіркоту, а з 24 лютого до цих відчуттів додався ще й дикий тваринний страх за життя дитини.
Я – жителька окупованої території. Молода жінка, яка жила в своєму комфортному будинку, котрий ми з чоловіком з турботою і любов’ю облаштували для нас і нашого 6-річного синочка. В той будинок ми поселили наші душі. Працювали добросовісно кожен у своєму напрямку, син пішов минулого року до першого класу, де знаходив втілення своїх соціальних та освітніх потреб, а простіше кажучи – навчався із задоволенням, бешкетував з друзями, навіть почав ходити на карате.
І тут раптово й охопило мене оте відчуття тваринного страху, коли на другий день від початку війни вулицями нашого селища вже їздили рашистські танки. Перше, що ми відчули, – це потребу відстояти свою територію. Озброївшись прапорами, виходили на вулиці, демонструючи, що ми на своїй землі, що в Україні панують українці. Згодом в селище почали прилітати снаряди, але головне, що спонукало виїхати, – це стрімка розбудова русского міра.
І ось я з шестирічною дитиною та однією дорожньою сумкою в руці наприкінці квітня сіла на потяг «Запоріжжя-Бердичів». І Бердичів розгорнув свої обійми одразу.
Перше питання, яке стало переді мною, – де нам з сином жити, а отже звернулися до ріелтора. Пані Наталя, як ми вже згодом дізналися, для вимушених переселенців відшукує житло, не приймаючи плати за свої послуги. «Ну хіба на витрачений бензин можете дати, » – посміхнулася вона, коли ми з сином обрали житло, у якому нам комфортно буде чекати закінчення війни.
На той час вже активно ширилися чутки, що власники квартир не дуже хочуть здавати житло переселенцям, тож, коли пані Тетяна, у якої ми й хотіли винайняти квартиру, запитала, чи місцеві ми, то трохи напружилися.
– Ні, із Запорізької області.
– Ну, переселенцям потрібно робити знижки!
І ми полегшено видихнули. А потім і самі не помітили, як опинилися у колі теплих, світлих, дружелюбних і відкритих бердичівлян! Вже більше двох місяців ми проживаємо тут, а сусіди на лавках і досі періодично питають, чи нормально ми облаштувалися, чи потрібна нам якась допомога.
Допомагають у всьому – у пошуку квартир (пізніше вже саме сусідка допомогла нам знайти житло для родичів, які також переїхали із Запорізької області у Бердичів), продуктами харчування, засобами гігієни, посудом, побутовим текстилем, одягом і такою необхідною соціалізацією!
Ще до початку війни кожен з нас, нині вимушених переселенців, мав свій дім, свою побутову техніку, свій посуд, свою постіль, свій одяг, свої книги і настільні ігри… Так, для тих, хто це має і нині, це все здається дрібницями, без яких можна обійтися у чужому місті… Можна, але відчуття того, що ми приїхали не просто на тиждень відпустки, а на невизначений термін, де потрібно жити…. лякає і заводить думки в глухий кут. Тут на кожному кроці згадуєш, яка вдома зручна тумбочка, як не вистачає мікрохвильовки, який смачний чай в улюбленій чашці…
Хтось виїхав на власній машині і мав змогу завантажити багажник по максимуму, а хтось (як ми з сином) вирвалися з однією сумкою, куди й помістилося все наше життя. Звичайно, не було в тій сумці ні каструль, ні постілі, ні тим паче тумбочки… І в такі моменти підтримка бердичівлян виявилася просто шаленою!
Спілкуюся зі своїми колегами, які теж залишили свої душі в Запорізькій області, а тіла передислокували на територію вільної України, ділимося враженнями… Хтось виїхав до Одеської області, хтось до Київської, але в розмовах всі приходимо до висновку, що мені підфартило найбільше. Жодного разу я не зустріла в Бердичеві зверхнього погляду (типу «панаєхалі»), я жодного разу не відчула тут негативу – тільки співчуття, розуміння і бажання допомогти та підтримати!
Хтось активно вводить нас у приязний бердичівський соціум, хтось допомагає реалізуватися професійно, хтось турботливо передає речі, і навіть мікрохвильовка знайшлася, дякуючи небайдужим містянам!
Я й не знала, що одне невеличке містечко може в собі містити стільки волонтерів, стільки благодійних фондів, стільки небайдужих активних особистостей, які готові розділити біль абсолютно чужих їм людей.
Ми, вимушено переміщені особи, коли виїжджаємо з власних осель, їдемо в чуже місто, усвідомлюючи, що будемо наодинці з усім тим багажем душевних тривог, зі своїми проблемами, з особистим болем.
Але я помилялася! Дуже сильно помилялася! Тривоги є, проблеми є, біль є… Але я з ним не одна: його розділяють зі мною десятки світлих, теплих, відкритих і небайдужих бердичівлян! І це не може не вселяти віру у світле майбутнє нашої країни!
Спасибі тобі, Бердичеве, за твоїх людей!
Зі щирою вдячністю і повагою, вимушена переселенка, молода жінка, мама 6-річного сина
