Солдат Іван Добровольський із позивним «Тигр» – мужній, сміливий і рішучий, справжній борець та втілення енергії. І водночас – щирий, довірливий та безпосередній. Світла людина, вірний син Батьківщини і безстрашний воїн. Геройськи загинув за Україну, боронячи рідну землю та наше майбутнє. Вічно живий у пам’яті і серцях…
Змалку першим підставляв своє плече, допомагав іншим та підтримував…
«Із самісінького дитинства Ваня був сміливим, справедливим і дуже товариським», – розповідає про сина його мама – Світлана Добровольська.
А народився він у м. Житомир 20-го січня 1998-го року – в день, коли православні віруючі відзначають велике свято – собор Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна.
Навчався у школі № 14. Захоплювався футболом, грав у команді освітнього закладу. Знаходив час і для плавання…
Другою домівкою для Вані стало село с. Студениця Коростишівського району, де проводив канікули в обіймах бабусі та дідуся. Коли подорослішав, згадує Світлана Михайлівна, друзі часто називали Івана біблійним ім’ям Ісус. Чи не тому, що був добрим і безвідмовним? Нерідко поспішав комусь на допомогу, підставляв своє плече, рятував та підтримував.
Понад 10 років тому родина переїхала до Бердичева, і Іван став учнем СЗОШ № 17. Заступник директора з навчально-виховної роботи Інна Хрипун на той час була його класним керівником: «Золота дитина, хороша й світла. Ваня навчався у нас із 7-го по 9-й класи. Захоплювався історією. Завжди мав багато друзів. Приваблювали його відкритість і щирість. Був дуже відповідальним і в усьому дотримувався правила: «Якщо не я, то хто?» Відгукувався на всі прохання й першим прагнув допомогти. Після школи зустрічався зі своїми однокласниками, постійно підтримував з усіма зв’язок. Мав неабияке почуття патріотизму. Не вагаючись пішов захищати Батьківщину. Боронив Україну разом із друзями зі школи – Русланом, Богданом та іншими хлопцями…».
Після закінчення школи юнак вступив до ПТУ № 4 Бердичева. «Про Івана – тільки добрі спогади. Він завжди був активним учасником тренінгів із психології. Комунікативний, товариський, чуйний та емпатійний. Поспішав жити, хотів скрізь бути потрібним і все встигнути. Був тренером програми «Рівний рівному». Пройшов Всеукраїнський відбірковий тур та став єдиним представником професійно-технічної освіти (ПТУ № 4) Житомирської області в Міжнародній молодіжній літній школі «Разом до успіху». Мріяв бути психологом…» – згадує практичний психолог училища Оксана Мазунова. Отримавши професію зварювальника, Іван Добровольський, старший син у родині, поїхав до Києва. Працював у будівельній фірмі, а згодом зайнявся підприємницькою діяльністю. Вивчав комерційну справу, об’їздив чи не всю Україну. Останнім часом працював у столиці.
Якщо не ми, то хто?
Початок повномасштабної російської агресії застав Івана в Києві. І з перших днів збройного вторгнення рашистів він долучився до добровольчого формування територіальної громади, охороняв мікрорайон Оболонь. Одним із об’єктів було укриття в корпусі університету імені Бориса Грінченка по вул. Маршала Тимошенка, де під час обстрілів переховувалися кияни. Там Іван познайомився із Сашею Кабаковою, студенткою філологічного факультету. Дівчина з рідними перечікувала повітряну тривогу. Почали спілкуватися, і між молодими людьми наче іскра промайнула…
Іван опановував військову справу, захищав Київ від наступу російських окупантів. Коли добровольців зі столиці стали мобілізовувати, він записався у Нацгвардію та з «Легіоном Свободи» поїхав на Луганщину у пекельний трикутник – Рубіжне–Лисичанськ–Сєвєродонецьк. Служив у бригаді швидкого реагування НГУ.
Саша Кабакова: «Я завжди буду пишатися тобою і хочу, щоб кожен знав про тебе…»
Кажуть, протилежності притягуються. Корінна киянка, 20-річна студентка, яку друзі часто кличуть Філологічкою, у грудні була відзначена іменною стипендією імені Бориса Грінченка. Саша Кабакова – голова ради студентського самоврядування Інституту філології університету, учасниця науково-практичних студентських конференцій та мовно-літературних конкурсів, організатор соціальних акцій та проєктів. Стримана, спокійна і скромна.
Бердичівлянин Іван Добровольський – молодий підприємець, який цікавився історією, планував втупити до вишу, на історико-філософський факультет, прагнув мати власний бізнес. Імпульсивний, емоційний та відвертий. Згодом, розповіла Саша, Іван зізнався, що відразу зрозумів: дівчина – особлива, привабили її сором’язливість, ерудиція і простота у спілкуванні. У них склалися теплі, довірчі стосунки. Ваня називав свою обраницю Сашкою, принцесою. Попри несхожість, у закоханих виявилося чимало спільного: зокрема, музичні смаки. Вони із захопленням слухали пісню «Стефанія» гурту «Kalush Orchestra». Правда, Саша – на мирній території, увімкнувши ноутбук, а Іван – у фронтовій зоні, спілкуючись із дівчиною телефоном. Закохані мотивували одне одного. Обидва мріяли, окреслювали плани, уявляли своє майбутнє і вірили: їх чекає ще багато чого в подальшому. Двох різних людей об’єднало бажання служити своїми діями громаді, суспільству та Батьківщині, яке ще більше зміцнилося у дні війни.
Навіть на відстані вони не втрачали зв’язок… Навесні Іван через друга надіслав Саші величезний букет білих троянд – 51-у ніжну квітку. А дівчина передала йому лист та фото, де тримає в руках оберемок квітів, і власний вірш:
А ти моє серденько.
Я не можу жити без серденька.
Чому ж до нас прийшло лишенько,
Що страждає наша Вітчизненька?
Лиш питаєш у мене: «Як ти?».
Відправляєш онлайн-дарунки.
А у відповідь сухі факти,
У думках тютюнові цілунки.
Не відчути твоїх обіймів,
Через пошту їх не відправиш.
Дистанційний перегляд фільмів,
Уві сні ще мене уявиш.
Скільки можна терпіти відстань?
Скільки можна терпіти біль?
Та від тебе лише сумні вісті,
«Почекай, ще бої звідусіль».
Війна не синонім любові,
Хоча скрізь різнобічність чуттів.
«Кохайтеся, чорноброві», –
й пам’ятайте про москалів.
Трохи часу і будем разом,
І картинки знов стануть живі.
Пам’ятай, що все не відразу,
Перемога, а слідóм нові ми.
Саша мріяла познайомитися зі Світланою Михайлівною, мамою Івана, з якою спілкувалася онлайн. Підтримували одна одну і з надією та вірою в серці чекали захисника. Але вперше вони зустрілися лише на похованні…
«Цей юнак у моїй пам’яті назавжди залишиться усміхненим та впевненим у собі. Він декілька разів разом із моєю помічницею Світланою Голоско доставляв допомогу теробороні у с. Шпитьки з Києва. Він мріяв стати студентом Університету Грінченка… Іване, те коротке знайомство з Тобою є незабутніми миттєвостями доброго і вічного, частиною якого Ти став…» – написав на сторінці у Facebook ректор Київського університету імені Бориса Грінченка Віктор Огнев’юк. «У Івана було багато планів на перспективу. Прораховував усе наперед. Комунікабельний, експресивний, він швидко знаходив спільну мову будь з ким, – поділилася кохана дівчина воїна Саша Кабакова. – Війна змінила його: став більш виваженим… Розумію, що Ваня загинув, але я не можу це прийняти… Я завжди буду пишатися ним і хочу, щоб кожен знав про нього…».
Іван Добровольський із позивним «Тигр» народився та загинув у рік Тигра. Кажуть, що під цим знаком з’являються на світ люди з сильним характером. І мало знайдеться таких випробувань, які б вони не змогли подолати. У важкий для країни час Іван обрав шлях воїна, шлях боротьби за свободу України, відстоюючи незалежність ціною власного життя…
«Тигр» бився з ворогами на Луганщині, загинув як Герой…
Бойові побратими звали Івана Добровольського «Тигреня». Енергійного та життєрадісного юнака любили й поважали, знали: якщо є проблема – завжди допоможе… Двадцять першого червня був бій із диверсійною групою російського спецназу в районі селища Воронове на Луганщині… «Бійці «Легіону Свободи» НГУ, які чергували на спостережних пунктах «Хрещатик» та «Говерла», помітили групу російських спецназівців, які вийшли із захопленого раніше Метьолкіна і рухалися в їхній бік. З боку росіян це була спроба розвідки боєм. Коли вороги підійшли надто близько, українські бійці відкрили вогонь. Зав’язався запеклий бій, який тривав три години. «Тигр» чергував на СП «Говерла». У тому бою він відпрацював зі снайперської гвинтівки, вистріляв увесь БК підствольного гранатомета, встиг зробити постріл із «Мухи». У відповідь ворог відкрив шквальний вогонь. Граната з ворожого підствольника влучила в те місце, де стріляв «Тигр». В результаті спецназівці відступили, зазнавши суттєвих втрат – щонайменше вісім загиблих. Із радіоперехоплень стало відомо, що москалі в цьому бою втратили кількох офіцерів високого рівня», – пише в інформаційно-політичній газеті «Україна молода» журналістка, співробітниця Українського інституту національної пам’яті Наталка Позняк-Хоменко. Іван був побратимом її чоловіка Олександра. Той передавав привіти від «Тигра» і хотів познайомити з ним дружину. Вані сподобалася книга Наталки «Волонтери: сила небайдужих», за яку авторка була відзначена премією імені Леся Танюка «За збереження історичної пам’яті». Іван планував, повернувшись із війни, стати волонтером. «У нього збереглося прагнення постійно пізнавати щось нове і нове. Він цікавився різноманітною зброєю, топографією, тактикою, спортом, суспільним життям, українською музикою (дуже любив виконавця патріотичних пісень Ярмака, який із російської перейшов на українську), – розповідає побратим із позивним «Історик». – Загибель «Тигра» вразила всіх нас. Він належав до тієї світлої частини нашої молоді, яка обирає для себе не варіант комфортної втечі, а шлях жертовного служіння Україні…». Двадцять першого червня Іван Добровольський дав свій останній у земному житті бій…
Ми не повинні забувати, як виборюється свобода і незалежність держави, говорить Наталка Позняк-Хоменко: «Ми маємо пам’ятати кожного: по імені, в обличчя, в деталях біографії. Просто для того, щоб розуміти, якою є ціна нашого нинішнього відносного спокою. І нашої перемоги, яка обов’язково буде».
Поховали Героя у селі Студениця Глибочицької ТГ Коростишівського району. Загиблого воїна люди зустрічали на колінах… З українським захисником прощалися рідні та близькі, друзі, побратими і жителі громади… «Останнім часом Ваня дуже цінував сім’ю, дуже, – спливають слова сина у пам’яті матері. – Якось була розмова про те, щоб усіх зібрати разом, щоб було багато людей… От і зібрав…»
Йому навіки 24… Пам’ятаємо, шануємо, пишаємося…
Було 9 днів від загибелі українського воїна Івана Добровольського… Ми зустрілися з матір’ю Героя – Світланою Михайлівною. У великих карих очах – біль і туга… Вона згадувала свого старшенького, якого в дитячі роки називала Манюнею, Ванечкою. Мама та син були дуже прив’язані одне до одного. Навіть коли Іван уже виріс, завжди тепло обіймав неньку, цілував її руки, з ніжністю називаючи найкрасивішою у світі. А подорослішав дуже швидко, занурилася в спогади жінка: «Він був височезний, гарний, із блакитними, як небо, очима…» З Луганщини телефонував у ті дні, коли була можливість вийти на зв’язок. У пам’яті – одна з розмов: «Коли ротація, сину?» І відповідь: «Мамо, яка ротація? Ми тут до останнього, поки не закінчиться війна». «Командир відділення, – розповідає Світлана про вирішальний бій, – говорив, що «Тигр» прикрив своїх побратимів. Завдяки йому ворог не захопив спостережний пункт. Командир назвав Івана справжнім козаком, котрий зі зброєю в руках загинув, захищаючи Батьківщину. Завдання виконав із честю. Герої не вмирають… Його душа навіки залишиться зі мною… За час війни він стільки зробив для людей, скільки інші не робили за все життя…».
Жінку підтримують батьки і молодший син – 17-річний Віктор, намагаючись розрадити та підбадьорити… Телефонують друзі Івана, побратими пишуть у месенджерах…
Навіки з нами залишаться щира посмішка і відкритий погляд Івана. Люди пам’ятатимуть його безмежний оптимізм, його здатність не падати духом і підтримувати інших навіть у найскладніші хвилини… Пам’ятатимуть його подвиг. Герої не вмирають. Вони йдуть у безсмертя і з любов’ю, вірою та надією дивляться на нас із небес…
Фото – з архіву сім’ї Добровольських та Інтернет-ресурсів
