Ідея цього інтерв’ю виникла дуже давно, і кожен раз наверталась на думку, коли, їдучи з Бердичева до Житомира чи навпаки, бачив на середині цього шляху, як змінюється село Рея, вірніше, як змінює його одна людина разом з командою однодумців.
Але кожен раз якісь повсякденні справи не давали змоги зупинитись, роздивитись, розпитати про Чудо, яке на наших очах відбувалось у цьому, загалом звичайному селі. І ось, нарешті, минулої п’ятниці зорі на небі зійшлись і ми зустрілись з натхненником рейських перетворень Валентином Грушецьким.
– Як давно Ви в Реї і як сюди потрапили?
– Це сталось 17 років тому. Я тоді був студентом Київського християнського університету, заснованого Всеукраїнським Союзом Об’єднань Євангельських Християн-Баптистів, і саме обирав місце майбутнього служіння Господу. А одного разу у село Волиця приїхала дівчина з Реї і запросила провести служіння у її рідному селі.
На цьому служінні я зрозумів, що тут є люди, які хочуть бути з Богом, тут молодь навертається до Бога, тут хочеться жити і служити Господу.
– А чому, крім служіння, зайнялись ще й декоративними рослинами?
– Це була принципова позиція – не хотів бути служителем на утриманні. Хотілось довести самому собі і показати людям, що в нас теж можна гарно жити і заробляти не менше, ніж десь за кордоном. Тим більше, що я бував часто в Європі і бачив, як там живуть.
А декоративні рослини – це не тільки вигідний бізнес, а й спосіб зробити наш світ і наше оточення красивим. Тому й було бажання та можливість організувати та розвивати садовий центр, відомий нині далеко за межами нашого району.
– З чого починалось життя релігійної громади в Реї?
– Все починалось дуже прозаїчно: ми з дружиною купили будинок біля старої школи і в себе вдома робили перші богослужіння, збираючи на них не стільки пенсіонерів, скільки молодь та людей нашого віку. Поступово в будинку нам стало не вистачати місця і ми з сім’єю переїхали в дуже стару хату на іншій стороні траси, а весь свій будинок передали під Дім Молитви.
Наша громада росла, як і зростав з божою поміччю наш бізнес, і це дало можливість і стару хату перетворити у затишну оселю, і збудувати справжню велику будівлю церкви.
– Чому релігійна громада зайнялась допомогою дітям з інвалідністю?
– Ми бачили, що у місті ще є якісь можливості для спілкування та розвитку дітей з особливими потребами, а в сільській місцевості деякі з них роками не виходять з власної хати і весь тягар догляду за ними несуть, в кращому випадку, їхні батьки, а часто-густо – бабусі чи інші родичі. Розпадаються сім’ї, чоловіки тікають, жінки спиваються, і немає того, хто може допомогти.
Саме тому більше десяти років тому ми організували благодійну організацію «Вартимей», яка в минулому році отримала нарешті окремий будинок для того, щоб повноцінно можна було допомагати особливим діткам.
Ось як про цю подію написали у Фейсбук після офіційного відкриття:
«10 років – це багато чи мало?
Саме такий ювілей святкуємо в цьому році… За цей час відбулось багато подій, всіх навіть не згадати…
Все починалось з 6 діток, маленька група і зустріч один раз на тиждень..
А вже через 10 років, нас більше вісімдесяти, заняття 4 дні, відвідування на дому, різні поїздки та проекти, табори.
Чи можливо порахувати, скільки обіймів та посмішок було за цей час?)) Напевно, такого числа не існує.
Тож з днем народження нас.
Дякуємо гостям Ірена Лісова, Вадим Рафаловський за те, що розділили радість нашого свята…
Особлива подяка Boris Volkov, Андрей Малов, БО” Світло воскресіння”, Arjan van Dijke, Janine van Dijke, Chester Keith Whisonant, Gearl Spicer та всім іншим, хто всі ці роки фінансово підтримуєте нашу організацію.
Ви робите великий вклад для сімей, які мають дітей з інвалідністю.
Нехай Бог благословить кожного».
Взагалі-то ми мали (і маємо до цього часу) намір викупити приміщення старої школи, щоб там займатись з дітьми з інвалідністю, а в майбутньому ще й організувати професійну школу, але наші благодійники сказали: «А ось поруч продається набагато новіший будинок, тут швидше все можна організувати, купуємо його…».
– А два величезні будинки в центрі Реї, які виросли за кілька останніх років, вони теж мають відношення до вашої громади? Питанням, що це таке будується, переймався не один водій чи пасажир, який проїжджав по трасі?
– Так, з мене кепкували навіть місцеві жителі: «От Валіку все мало й мало, він знову щось будує». Але будував це не я і не для себе.
Одного разу ми дізнались про благодійну ініціативу німецького фонду «Міст в життя», який поставив собі за мету збудувати в Україні 100 будинків для сімей, які візьмуть під свою опіку сиріт з інтернатів, і вирішили, що ми не будемо стояти осторонь.
Я сам виховувався в сім’ї, де було четверо прийомних дітей, ми з дружиною, крім п’ятьох своїх дітей, взяли на виховання ще одного прийомного сина, тобто ця тема нам була знайома і зрозуміла. Тому ми й запропонували німецькому фонду збудувати чергові будинки саме в Реї.
Було чимало умов і труднощів: дітей має бути не менше десяти, земельні ділянки мають бути у власності релігійної громади, все повинно бути прозоро та узгоджено з місцевою владою. Але, як виявилось згодом, збудувати будинки – це навіть простіше, ніж знайти сім’ї, які захочуть взяти на виховання сиріт з інтернатів.
Тому для проживання в першому будинку ми запросили багатодітну сім’ю аж із Сумської області, а в другому вже оселилась наша рейська родина, яка взяла на виховання восьмеро дітей.
Користуючись нагодою, я напросився в гості до великої родини, щоб побачити на власні очі, як «працює» дитячий будинок сімейного типу. До речі, така форма патронатного виховання цілком «вписується» в українське законодавство, адже таким сім’ям не тільки надається допомога на кожну дитину, але ще й заробітна плата та, відповідно, трудовий стаж надається батькам вихованців.
Сім’я Ігоря і Віри Божко вже чекала на журналіста, коли я після телефонного дзвінка буквально через декілька хвилин завітав до їхньої великої оселі. Діти зібрались у вітальні, були вражені тим, що в світі ще існують паперові газети, і розповіли, що новини вони черпають в основному з «ю-тюба», з церкви і Біблії.
А дорослі згадали перипетії свого переїзду на Житомирщину з Сумщини. Тоді вони всією сім’єю поїхали на море, а з моря – відразу в Рею. У серпні отримали і відразу використали всю суму допомоги, яку надало ще сумське управління соцзахисту, і майже три місяці очікували переоформлення їх допомоги на місцеве управління. І це для великої сім’ї виявилось чималим випробуванням, адже тричі на день потрібно годувати таку ватагу, що 10-літрової каструлі часом буває замало. І якби не допомога церкви, то було б дуже сутужно.
Будинком вони не можуть не нарадуватись, адже тут місця для життя вистачає всім, але відсутність господарських споруд уже дала про себе знати. Тому вони самотужки збудували гараж, для городу купили в селі ще ділянку 30 соток і планують в цьому сезоні зайнятись вирощуванням птиці. Діти в їхній сім’ї вже трохи старші, допомагають по господарству, а влітку вже й працювали, щоб підтримати родину.
Ігор і Віра – надзвичайно привітні люди, розповіли, що в селі їх родину прийняли як рідних, дякували старості, голові громади, директору школи, а найбільше, звичайно ж, – пастору і натхненнику Валентину Грушецькому. Вони впевнені, що поруч з такою людиною і їх, і їхніх дітей, і причетних до церкви жителів Реї чекає гарне та щасливе майбуття.
І як не згадати в цьому випадку всі теорії про роль особистості в історії міст та країн. На наших очах одна людина змінила життя цілого села і зупинятись на цьому не збирається. І якщо раніше в селах була мода на пам’ятники своїм головам колгоспів, то хто знає, чи не прикрасить колись рейський бульвар фігура місцевого Пастора.
