Його зустрічали стоячи, з повагою та пошаною. Напередодні відзначення 80-х роковин трагедії Бабиного Яру дев’ятикласники Бердичівської міської гуманітарної гімназії № 2 запросили на урок-презентацію «Засвідчений злочин» очевидця Голокосту на теренах нашого краю – Михайла Ароновича Вайншельбойма.
Скорботні звуки скрипки вводили в атмосферу спілкування. «Двадцять дев’ятого вересня Україна та світ вшановують пам’ять жертв Бабиного Яру», – розпочала розмову вчитель історії та правознавства Оксана Матвіюк. Голокост – одне слово, за яким – пекучий біль, жах, табори смерті та загублені життя. Страшні цифри жертв, зламані долі, зруйновані родини…
Планомірна ліквідація євреїв нацистами, так зване «остаточне вирішення єврейського питання», проходила в три етапи: 1933–1939 рр., 1939–1941 рр. і 1941–1945 рр. Голокост – спільна трагедія людей усіх національностей. У роки «Великої катастрофи» (Шоа), як ще називають Голокост, нацисти переслідували і масово знищували євреїв. Жертвами стали 6 мільйонів, де разом із дорослими – 1,5 млн дітей. Саме така кількість вказана у вироках Нюрнберзького трибуналу. Братською могилою і символом Голокосту в Україні став Бабин Яр – місце регулярних розстрілів і захоронень із вересня 1941-го року до кінця вересня 1943-го. Жертвами нацистів були євреї, роми, військовополонені, психічно хворі люди та інші національні чи соціальні групи, яких окупанти вважали ворогами або «зайвими». Бабин Яр – це некрополь для більше ніж 100 000 громадян. На дітей куль не витрачали, кидали живцем і засипали землею…
В цьому урочищі та поблизу нього встановлено комплекс пам’ятників, у тому рахунку – і письменнику Анатолію Кузнєцову, який описав усе, що бачив на власні очі, в документальному романі. За словами доктора філологічних наук Ірини Захарчук, «літературна інтерпретація Бабиного Яру увібрала голоси митців, котрі належали до різних поколінь і епох». Голокост смертоносним крилом торкнувся і нашого міста… Письменник Василь Гроссман, який учився у Бердичеві, в єдиній трудовій школі № 2, написав нарис «Треблінське пекло», що відкрив тему Голокосту. У 1946-му році у співавторстві з Іллею Еренбургом створив «Чорну книгу» – збірник документів та спогадів очевидців, «крик людської душі». У роки війни у Бердичеві було вбито понад 38,5 тисяч людей. Більш ніж 30 тисяч із них – євреї. Окупанти страчували людей поблизу Бистрика, Хажина, Романівки, на Червоній Горі й біля фортеці… 15–16 вересня 1941-го року відбувся наймасовіший розстріл мирних жителів єврейської національності Бердичева і району. Знищено 12 тисяч чоловіків, жінок і дітей…
У рамках Міжнародного проєкту «Захистимо пам’ять» поряд із пам’ятними знаками на місці колишнього гетто відкрито експозицію. П’ять стел трьома мовами ілюструють трагедію Голокосту в Бердичеві та його околицях. «Окрема сторінка історії – порятунок людей єврейської національності, – продовжила розповідь вчитель міської гуманітарної гімназії № 2 Оксана Матвіюк. – У 1953-му році державою Ізраїль було встановлено Почесне звання «Праведник народів світу. «Праведник України» та «Праведник Бабиного Яру» – звання, запроваджені у 1989-му році у нашій країні». «У списку українців, Праведників народів світу, які рятували євреїв в часи Голокосту, – прізвища Філени Савелко-Коршевнюк та її дочок Дори, Валентини і Юдіти, – звернулася до школярів учитель мистецтва гімназії Мілада Мартинюк, автор книги «Життя: трагічне… героїчне». – Жінка з села Терехове, яку Михайло Вайншельбойм лагідно називає Півонькою, переховувала єврейського підлітка під час окупації. У її родині було семеро людей, хлопчик став восьмим. Йому вдалося тричі врятуватися від загибелі».
На сторінках художнього твору Мілада Мартинюк через спогади Михайла Ароновича розповідає про долю чоловіка, якому зараз 93 роки, та його сім’ю. На екрані – фотографії минулих років. Михайло Вайншельбойм, свідок далеких подій, згадував своїх рідних і страшні факти. Всупереч жахам Голокосту він вижив. З притаманним йому гумором чоловік, який зумів зберегти позитивне ставлення до життя, повідомив: «Прізвище моє означає «вишневе дерево» на ідиш, адже в дідуся був гарний садок. Батько мій був маляром і добре грав на музичних інструментах, мати – домогосподаркою, в родині – шестеро дітей, мешкали ми на Староміській вулиці. Співали, танцювали і весело проводили час… Війна – це горе, яке забирає життя…» Вся сім’я Вайншельбоймів загинула під час Голокосту в Бердичеві, врятувався лише Михайло. Згодом його прихистила українська родина в селі Терехове… Життя дорослого Михайла Ароновича – це важкі труди на млинах, робота на пивзаводі, заняття городництвом, вирощування овочів і зернових, випічка хліба й допомога нужденним. Любов до годувальниці-землі він успадкував від батька… Весь життєвий шлях Михайла Вайншельбойма, говорить Мілада Мартинюк, – це боротьба і праця. Місцевий краєзнавець Володимир Сінчук написав нарис «Життя і доля свідка Голокосту в Бердичеві», герой якого – Михайло Вайншельбойм…
Учні ще довго спілкувалися з шанованим гостем і з повагою тиснули йому руку. Посил цього мудрого та сильного духом бердичівлянина молодому поколінню простий: «Головне – бути людьми. Якщо не я, то навіщо я? Маючи, віддавати. І рухатися. Живіть у мирі та будьте щасливі».
