Цими днями ми вшановуємо 90-у річницю пам’яті жертв Голодомору 1932–1933-го років. У Музеї історії міста Бердичева пройшла зустріч учнів освітніх закладів зі вчителем-філологом гімназії № 8, краєзнавцем, головою міськрайонного об’єднання товариства «ПРОСВІТА» імені Тараса Шевченка Петром Костюком. Упорядник книги «Голодна смерть на багатих землях» гортав сторінки видання зі спогадами очевидців. У сповнених болю сповідях – страшна і шокуюча правда, яку маємо знати і передавати нащадкам…
Читайте нас на Telegram // Facebook // Підтримати РІО //
90 років – це шлях декількох поколінь, розпочав спілкування з юними бердичівлянами Петро Костюк: «Голодомор – геноцид української нації в 1932–1933-х роках, свідомо організований радянською владою. Він мав задушити Україну. Голодомор 30-х років і сучасний напад російських загарбників на нашу землю – дві ланки одного ланцюга. Теперішня війна – це чергова спроба знищити українців. Парламенти 28-и країн визнали Голодомор геноцидом нашого народу».
Свого часу Петро Іванович вчителював в Іванковецькій школі та очолював навчальний заклад. У 1989-му році разом з освітянами вирішив знайти свідків Голодомору 1932–1933-го років і записати їх спогади. Від рідних вчителі дізнавалися прізвища та імена померлих і тоді виявили, що в Іванківцях їх було 119. Визначили і місце масового поховання в селі. На могилі був встановлений пам’ятний хрест… Збір свідчень тривав, люди приносили світлини своїх близьких. У 2008-му книга «Голодна смерть на багатих землях» вийшла друком. Пройшло 15 років, але й сьогодні сторінки видання промовляють до кожного та крають серце. І в уяві оживають кадри чорного лихоліття…
Крізь тугу спогадів несемо пам’ять…
Не забути розповідь однієї бабусі, згадував Петро Костюк, і досі від почутого щемить у серці: «Коли їхали возом селом, забирали померлих, я тоді лежала напівмертва. Взяли і скинули до ями з мерцями. Як стемніло – вибралася…» Гість зустрічі читав фрагменти спогадів із книги, від яких – мурашки по шкірі. Одні – розлогі, інші – стислі. Десятки опитуваних із 33-х сіл – реальні життєві історії, сповнені болю та страждань.
Олена Трохимівна Ковзун, 1927-го року народження, с. Іванківці: «Я була тоді дитиною. Як кролики, ми їли спориш. Мій брат Володя, якому не виповнилося й року, хотів їсти і постійно смоктав від голоду пальчик».
Любов Павлівна Горностай, 1933-го року народження, с. Іванківці: «Мама розповідала, як годувала дітей варивом із лободи…»
Марія Петрівна Богун, 1918-го року народження, с. Романівка: «Тоді був гарний урожай. Усе вродило добре. Але в людей почали все забирати. Навіть витрушували з гладишок. Приховати щось було неможливо. Ходили зі зброєю і шукали».
Людмила Арсенівна Корнійчук, 1922-го року народження, с. Велика П’ятигірка: «Влада все забирала. Хай згниє, а людям не давали. Віднімали не лише продукти, а й одяг… Людей за непокору били».
Ганна Григорівна Жук, 1924-го року народження, с. Великі Гадомці: «По хатах ходило 5-6 чоловік. А дехто мав з собою рушниці, сокири, ножі, а також гострі штирі, якими шукали зерно у землі. Забирали також кожухи, подушки, рушники з образів… Страшно хотілося їсти. Ще й досі, здається, відчуваю смак лободи, цвіту акації, клею з вишень…»
Люди їли те, що можливо було жувати. Навесні ходили на пасовиська. Рвали кропиву, різні бур’яни, калачики. Варили кашу та куліш, пекли млинці з липи. Шукали нірки мишей, щоб знайти хоча б жменьку зерна. Вимирали цілі родини. Жителі божеволіли з голоду, траплялися випадки людоїдства…
Вперше розказав світу правду про Голодомор у романі «Марія» український письменник Улас Самчук, написавши книгу в 1933-му р., перебуваючи у Празі. Василь Барка, який пережив Голодомор, поклав власні болючі спогади в основу роману «Жовтий князь», що був опублікований на початку 60-х років минулого століття. Зі здобуттям Україною Незалежності Голодомор став предметом досліджень науковців, про геноцид почали писати в шкільних підручниках.
Сімей учнів, присутніх на зустрічі, так чи інакше торкнувся чорним крилом Голодомор. Діти розпитували про села, звідки родом їх рідні, ставили запитання і повідомляли про почуте від бабусь та дідусів.
Учень ПТУ № 4 Максим Данилюк дізнався від рідних історію з життя своєї прабабусі: «Її сестри померли в Бердичеві від голоду… Голодомор – трагедія, яку не можна забути. Без минулого немає майбутнього». Учениця гімназії № 11 Діана Сорока говорить, що година спілкування в Музеї залишила слід у серці: «Я цікавлюся історією України та нашого краю. Багато чула про Голодомор від учителів, читала в книгах. Це велике горе нашого народу. Свою історію ми повинні знати».
Директор Музею історії міста Бердичева Наталія Захарчук поділилася з відвідувачами події своїми думками: «Щоразу, проходячи повз пам’ятник жертвам Голодомору 1932–1933-го років, я зупиняюсь і згадую свого дідуся, котрий помер від голоду… Не неврожай став причиною. Це був умисний голод, штучно створений для фізичного знищення людей…» Молодша наукова співробітниця Музею Людмила Сухацька нагадала факт із життєпису класика дитячої літератури Всеволода Нестайка, котрий народився у Бердичеві 30-го січня 1930-го року: «У страшний 1933-й, рятуючись від голоду, його сім’я переїхала до родичів до Київа…» Пам’ятаючи своє невеселе дитинство, розповідав Всеволод Нестайко, він намагався писати якомога веселіше. Працівники Музею порадили учасникам спілкування подивитися серіал «І будуть люди» – екранізацію однойменного роману Анатолія Дімарова. Це історія про простих українців у складний час, де йдеться про драму села, що переросла в трагедію Голодомору…
Цього дня Петру Костюку вручили Подяку Бердичівської міської ради за активну участь у житті громади, особистий внесок у справу збереження історичної пам’яті і гідного виховання та якісного навчання підростаючого покоління.
У 2023-му році Україна вдруге вшановує жертв Голодомору в умовах повномасштабної війни. Трагічні події, безчинства та злочини російських окупантів розгортаються на наших очах. Маємо пам’ятати, єднатись і перемагати заради майбутнього.