Тут закінчується процес передачі друкованих карток приписки-виписки громадян, які раніше вели ЖЕКи, а потім ОСББ, до відділу реєстрації Бердичівської міської ради.
Створений такий відділ був ще в 2016 році, коли змінилось законодавство і процеси реєстрації громадян передали від державної міграційної служби до органів місцевого самоврядування. Але, в той же час ця служба мала б вести загальний реєстр громадян країни.
І так це законодавство змінили хитро і незрозуміло, що хто і за що відповідає у цьому процесі не знали часом його безпосередні учасники. Наприклад, загальний демографічний реєстр ДМСУ (державна міграційна служба України) спромоглась запустити лише нещодавно, тобто через п’ять років після отримання такого завдання. За цей час багато міст України завели свої реєстри на основі різноманітних, хоча і ліцензованих, програмних рішень.
Купили таку програму і в Бердичеві п’ять років тому, створили спеціальний відділ реєстрації і почали заносити в цей реєстр дані з друкованих карток громадян та з інших джерел інформації (в основному, безпосередньо від громадян під час їх приписки-виписки, отримання паспорта, чи інших аналогічних процедур).
Але після того, як ДМСУ все-таки створило загальний реєстр, довелось всі дані переносити саме до нього. І добре, що програма, куплена Бердичевом дозволила це зробити, а то б довелось перенабирати все заново. А тим громадам, які нічого не робили, чекаючи створення державного демографічного реєстру доводиться тепер «набивати» до нього всіх своїх жителів. Хоча, з іншого боку, раніше до реєстру громади не записували податковий код і цим самим нівелювалась значна частина його функціоналу, а зараз, в загальному реєстрі він передбачений разом з іншим, демографічним кодом.
На сьогодні в Бердичеві «оцифровано» вже близько 89% населення, а більшість невнесених до нього містян – це жителі приватних будинків, чий головний документ (будинкова книга), хоча й відмінений законом, але залишається єдиним підгрунтям для реєстрації жителів цих будинків.
Хотілося б сподіватись, що наповнення загального демографічного реєстру спростить життя як пересічним мешканцям, так і реєстраторам та іншим чиновникам, але судячи з того, як неузгоджено працювали різні відомства до цього часу, такі сподівання є дуже оптимістичними.
Не радує також і те, що місцева влада теж не може сформулювати свого бачення реєстрових процедур та взаємозв’язку між різними базами даних. Так, ніхто не знає скільки всього в місті (точно) будинків чи квартир, у скількох з них прописані люди, у скількох – ні (не говорячи вже про те, де хто живе чи не живе). Можливо, допоміг би в цьому перепис населення, але його не проводили ще з 2001 року.
А вже сьогодні (та й вчора теж) такі реєстри потрібні наприклад, для податківців, які розносять самі (без допомоги місцевої влади) квитанції про сплату земельного податку та податку на нерухомість. Інспектори часом дивуються, що є маленькі будиночки, господарі яких справно платять податки, а є величезні хороми, власники яких нічого не платять, бо не спішать оформляти ні землю, ні нерухомість.
Та, повертаючись до карток, треба сказати, що викидати їх ніхто не збирається. В сусідніх з відділом реєстрації приміщеннях створено архівні кімнати, де вже встановлено зручні стелажі (сфотографувати які начальник відділу не дозволила), і зовсім скоро ці картки з підлоги та диванчиків займуть свої законі місця, щоб вряди-годи хтось на них подививсь.
