Анна Левандовська – депутатка Бердичівської міської ради 8-го скликання (голова фракції політичної партії «Слуга народу»), помічник народного депутата на громадських засадах, фахівець зі зв’язків із громадськістю та ЗМІ, голова ГО «Діабет та діти» і співзасновниця ГО «Креативний Бердичів». Про її погляди й переконання, бачення розвитку міста та сферу інтересів читайте у матеріалі «РІО Бердичів».
Сучасні інформаційні технології та гаджетизація увійшли в наше життя, проте найціннішим залишаються особисте спілкування, живі комунікації. Розмова face-to-face із депутаткою міської ради Анною Левандовською допомогла дізнатися про її життєві цінності та пріоритети. Вона з повагою і ніжністю розповідає про свою родину. Від батьків успадкувала все найкраще. Така ж комунікабельна, як мама, Олена Анатоліївна, – досвідчений медичний працівник. І постійно прагне до розвитку та самовдосконалення, як тато, Геннадій Віталійович, – людина, котра оволоділа знаннями у різних сферах, закінчивши три виші. Дівчина зі славного роду Ліпецьких із ніжністю згадує старше покоління – мудрих і шанованих людьми дідусів. Віталій Романович був для юної Аннушки незаперечним авторитетом. Його поради й настанови і досі в пам’яті… Під час розмови ми торкнулися різних тем: питань професійного вибору, потреби в самореалізації, гендерної рівності, інклюзії та взаємин між батьками і дітьми…
– Ви по життю відмінниця?
– Якщо говорити про навчання у Бердичівській міській гуманітарній гімназії № 2, то до 8-го класу була відмінницею. У підлітковому віці відбулося переосмислення цінностей. Лише з роками прийшло розуміння: Почесна грамота – це не просто папірець, а підтвердження успіхів і досягнень. Після школи вивчала бухгалтерський облік та аудит у БКПЕП, зараз закінчую 4-й курс Державного університету «Житомирська політехніка». Налаштована на магістратуру, хочеться отримати дуальну освіту. Працювала економістом і зрозуміла, що бухгалтерія – це не моє покликання… Я голодна до знань, до нової інформації…
– Чим здебільшого керуєтеся в житті: емоціями чи раціональними мотивами, «хочу» чи «треба»?
– Взагалі-то я емоційна людина. Нерідко важко змусити себе робити щось за принципом «треба». Але почуття відповідальності дуже розвинене. Тому, якщо щось потрібно зробити – не відкладаю на потім…
– В одному з постів у соціальній мережі Ви цитуєте слова Еріха Марії Ремарка з роману «Тріумфальна арка»: «Якщо хочеш щось зробити, ніколи не питай про наслідки. Інакше так нічого і не зробиш…» Що Вам вдалося із задуманого?
– Мабуть, багато чого нам накреслено вищим Промислом… Якщо планую справи, то на певний термін. І намагаюся довести їх до логічного завершення. Аналізую та прораховую, щоб переконатися, наскільки готова до наступних кроків. Знаю: що б не сталося в житті, відповідальність за прийняті рішення лежить на тобі. У будь-якого вчинка є наслідки. А досягнення не можна передбачити календарем. Їх вершина у кожного – своя. Власні досягнення – вагомий проєкт, у який потрібно чимало вкласти… Ніколи раніше не думала, що буду в політиці. Цьому вибору передував ряд подій. У вересні 2019-го була заснована ГО «Креативний Бердичів», яку очолила Олександра Качур. Разом із друзями-однодумцями ми створили Громадський Хаб «ReSource», започаткували різні заходи: кінотеатр під відкритим небом, акцію «19 днів добра. Як стати Янголом», творчі виставки…
– На думку Керрі Бредшоу, героїні культового серіалу, «найприголомшливіші, найважливіші, найскладніші стосунки – це стосунки з самим собою». Які відносини у Вас склалися з собою?
– Я критична і вимоглива до себе. Якщо у мене є помилки, готова відповідати за них. Намагаюся бути незалежною в думках та діях. Беру участь у семінарах, тренінгах і діяльності різних платформ для збагачення знаннями та саморозвитку. Люблю займатися тим, що подобається…
– Сфера Ваших захоплень та інтересів.
– Це спілкування. Кожна людина – цілий світ, осягаючи який, відкриваєш усе нові грані. Мені цікаво спілкуватися з людьми різного віку та різних уподобань. Усі ми – різні, у кожного – своя думка про певну річ чи ситуацію. Мені не до вподоби суперечки та конфлікти, але люблю здорові дискусії.
Хочеться, щоб люди прокинулися, прагнули до розвитку, дивилися на речі ширше. Засудити когось – простіше, ніж зрозуміти й підтримати. Хочеться, щоб люди говорили за спиною інших лише гарні слова, щоб цінували те, що мають, бачили не лише негатив, а й позитив, були людянішими… Вдосконалюю англійську мову, на дозвіллі люблю співати та подорожувати. Кожне місто має свою, неповторну атмосферу. І найкращий відпочинок – у колі рідних…
– Діти – це ми, наше продовження, надії та щастя. У Вас два дива із чудес – син і дочка… Ви – мама, друг та однодумець. Чи відчуваєте себе дитиною разом із ними?
– Донечці Ірині – вісім років, сину Леону – буде три. Діти – дар Божий, і кожному дано життя, щоб прожити його щасливо. А ми, батьки, маємо допомогти їм пройти цей шлях, обрати напрямок, щоб далі вони могли рухатися самостійно. Намагаюся бути толерантною до дітей, поважати їх особистий простір. Вони – мої натхненники і помічники. В мені й досі живе дитина – щира, захоплена та окрилена…
– Ви і Марина Левченко, молоді мами, чиї діти хворі на цукровий діабет, у вересні 2018-го року створили громадську організацію «ДІАБЕТ І ДІТИ». Це свого роду інформаційний центр із підтримки сімей, які виховують дітей із діабетом. На сьогодні така організація – єдина в Житомирській області…
– Знаєте, кажуть: здоровому важко зрозуміти хворого. Чотири роки тому моя Іринка захворіла на цукровий діабет. Ніхто й не очікував… Я не знала про те, як рахувати вуглеводи, що таке глюкоза в крові, що наша підшлункова виробляє інсулін та з різних причин може перестати це робити або виробляти в недостатній кількості… Але все приходить із часом… До всього звикаєш… Так почалося наше нове життя з діабетом…
Вражають стійкість і сила духу, терпіння й доброта моєї донечки. Їй постійно проколюємо пальчики, вона відмовляє собі в тих смаколиках, які не можна їсти. Спочатку я ставила собі питання: «За що?», а потім усвідомила, що правильніше спитати: «Для чого?» І зрозуміла, що потрібно щось робити для таких дітей, як моя донечка. Батьки мають знати, що невиліковна хвороба – не вирок, і з цим потрібно навчитися жити. Діабет звів мене з багатьма людьми. Познайомилася з Мариною Левченко,з часом ми створили громадську організацію для того, щоб люди не були наодинці з собою у нелегкій боротьбі з хворобою. На сьогодні у Бердичеві – 36 хворих на діабет дітей та декілька в районі. І кількість щороку збільшується… У нас була зустріч-діалог із представниками КУ «Бердичівський ІРЦ» (директор – Людмила Верещак), КУ «Центр комплексної реабілітації для дітей з інвалідністю» (директор – Тетяна Осадчук) та ГО «Навчально-реабілітаційний центр для неповносправних дітей «Насіння Надії» (керівник – Анастасія Вігінська). Зараз ми обговорюємо наші подальші спільні кроки.
– Чому вирішили стати депутаткою міської ради?
– Мені – 28. Маю незначний політичний досвід як помічник народного депутата на громадських засадах. Завжди прагнула бути активною жителькою міста. І надалі хочу бути корисною для нашої громади. Командою народного депутата України Богдана Кицака спільно з ініціативними бердичівлянами була розроблена Стратегія розвитку міста на 2020-2030 роки, де визначено, як досягти, аби Бердичів став більш комфортним, сучасним та інвестиційно привабливим. Буду також продовжувати вести на всіх рівнях розмову про діабет. Переконана, що слід впроваджувати відповідні інформаційні програми в школах. Пропонувала попереднім міським можновладцям запустити цей проєкт, була готова зустрітися з медичними працівниками, вчителями і батьками. Але, на жаль, ця ініціатива не викликала зацікавленість, на той час я зіштовхнулася зі стіною байдужості. І це також стало однією з причин, чому балотувалася в депутати міської ради. Наша політична сила йшла на вибори зі своєю програмою. Сподіваюсь, що вона буде й далі втілюватися. Вірю, Володимир Зеленський продовжуватиме зміни у різних сферах, і через певний час ми побачимо позитивні результати.
– Жінки в політиці – випадковість чи закономірність?
– Хочеться, щоб чоловіки розуміли, що жінка – не лише приваблива зовні, вона ерудована, талановита, енергійна. Жінка – не тільки дружина, матір і господиня, вона – людина, яка здатна реалізувати себе, рухатися вперед та рухати інших, втілювати корисні проєкти. Вона спроможна надихати тих, хто поруч із нею, на рішучі вчинки та позитивні справи.
Проблеми були і є, говорить Анна Левандовська, з них, власне, і складається наше життя: «Ми очікуємо, що воно стане краще. Але зміни залежать від нас самих. Якщо не ми, то хто, якщо не зараз, то коли? Найсуворіші зливи закінчуються сонцем…»