Бердичівлянин Андрій Нестеренко, який мав наймирнішу професію вчителя музики, став артилеристом і сьогодні б’є ворогів та закликає інших послідувати його прикладу.
“Вкотре буду мусолити тему про сміливість, “я нє создан для вайни” та “мєня там снайпєр застрєліт”
Люди, не вдаючись у деталі скажу: вже не має часу перебирати тими, хто має служити, а хто ні, хто сміливий, а кому страшно, хто вірить в богів, а кому побоку!!
Захищати Україну мають тупо всі!!
Навіть, якщо б я міг про таке писати і сказав би, що ситуація з комплектністю підрозділів нє очєнь (а я про таке не напишу), можна і це не брати до уваги. Є таке явище, як втома, ротація. Хлопці та дівчата півтора року без висмику живуть, як не в окопах то по фермах, лісах і посадках (а багато і з 14го року)! Крім того, що вони тупо закінчуються, як набої в магазині, так живі хочуть домів! Ким цих людей замінити? А я нагадаю, що це не їм там буде 3,14здець, а всім, тупо всім – ієговам, харікрішнам, атеїстам і аутистам, зеленим і голубим, дурним і розумним, придатним і обмеженим, зрозумійте врешті – ВСІМ!!
А тепер трохи своєї історії:
По першій своїй військовій спеціальності я, тіко не смійтеся, “Артист першої категорії”!! Так, є такі спеціальності в армії, по простому музикант. Я “вчитель музики, артист оркестру, ансамблю, деригент” за першою освітою і працював в ЗСУ за спеціальністю.
В 14-му році я не був добровольцем, не побіг одразу у військомат і жив сімейним життям з двома дітьми та дружиною. До одного серпневого недільного ранку, коли о сьомій годині до мене, як до рецидивіста завітала поліція разом з представниками військомату і вручили повістку. Із 38 людей придатним виявився лише я та ще один хлоп. Після комісії нам не дали часу на збори, а коли ми попросилися домів, щоб хоч зібратися, то вислухали від воєнкома купу гівна і що сядемо в тюрму…
Мені було страшно? Та ні, я ледь не обісрався, адже я “нє создан для войни”, я мог тоді вам розрішити домінантсептакорд в неповний тонічний тризвук з подвоєною терцією, а піф-паф то не моє!!
Далі були соплі, нерви, сльози рідних, безсонні ночі… Я з тим, як кажуть, переспав, навіть не раз і вирішив: якщо вже так і сталося, то я мушу бути корисним і не просрати за дешево таке мені дорогоцінне життя (ми ж себе любимо)!! Хочте вірте, а хочте ні, але це стало найбільшим мотиватором тоді – не здохнути за дешево!
Я як скажений бігав по полігону і задрочів тупо всіх, хто хоть щось знав про мою майбутню спеціальність, а таких було тоді зовсім мало і інформацію збирали по крихтах. Все заради того, щоб не обісратися в час “Х”.
Я був на той час далеко не сміливою людиною, мене трусило як Тарасову хату і другою моєю фобією стало незнання самого себе. Я як вогню боявся першого “прильоту” чи бою! Я не знав як відреагую, обригаюся, обісруся, втечу, заплющу очі, чи мене штопорне і я впаду в оцепеніння…
Аби не тягти кота за кардан – все відбулося добре в потрібний момент. Я став не самим паршивим артилеристом і якщо і здохну, то вже не за дешево, хоча можна і дорожче!
Чи боюся я під час обстрілу чи бою? Та капєц як, це реально стрьомно, полон то опше для мене таке табу, шо піснєц (з моїми то татухами) !!
Чи створений я для війни? Ніхто не створений! Для армії? Ніт, я свійська сімейна тварюка! Але кожний постріл в бік ворога, кожна підтверджена ціль, як і кожен обстріл, чи вбитий побратим це піпєц яка мотивація і адреналін!! Та ви ніколи того не відчуєте, якщо будете лише скиглити і тікати від повісток та судитися з воєнкомами замість опанування нової професії потрібної у війську!
Колись і на моє місце треба буде когось поставити, а якщо воно буде пусте, то гармата не вистрілить, піхота не вистоїть і рашисти гвалтуватимуть не тільки жінок, а і “нє созданих для войни” хлопчіків співунів, які співають “харі крішна”…
С-нт Нестеренко доповідь закінчив!”
