Незважаючи на те, що знаходяться нині майже за тисячу кілометрів від рідних домівок.
Читайте нас на Telegram // Facebook // Підтримати РІО //
Переконатись в цьому я зміг після волонтерського десанту на Схід цими вихідними, у якому вдалось взяти участь. Оскільки він відбувся напередодні Дня журналіста, який відзначають в Україні 6 червня, тому в ньому змогли взяти участь й інші працівники пера та фотоапарату.
Організував цю поїздку волонтерів до розташування нашої бригади голова місцевого осередку національної спілки журналістів України (НСЖУ) Денис Заремський за активного сприяння голови Бердичівської районної військової адміністрації Людмили Димидюк і голови районної ради Олександра Балянова та за фінансової підтримки Олександра Ревеги.
Цим рейсом на Схід ми передали військовим щирі та сердечні подарунки від Гришковецької, Семенівської, Вчорайшинської та Андрушвської громад Бердичівщини. Це і різноманітні смаколики як промислового, так і ручного виробництва, так і неїстівні, але потрібні речі, як пральний порошок та інші необхідні в побуті речі. Студенти педколеджу приготували ще й листи для військових та різноманітні обереги.
Вже за Києвом ми стали раз-по-раз обганяти військові колони, а в Харківській і, особливо, Донецькій області блок-пости стоять через кожний десяток кілометрів, а на дорогах більшість учасників дорожнього руху – саме військова техніка. Ми їхали через Ізюм і змогли наочно переконатись, скільки збитків, руйнувань завдали українській землі північні «освободителі». Тут і досі багато зруйнованих будівель, вздовж доріг чимало спаленої техніки, а відходити від узбіччя в сторону категорично забороняється, бо там можуть бути міни.
Звичайно ж, на передову нас ніхто не пустив, але навіть спілкування в тилових підрозділах з нашими земляками додало багато до розуміння, як саме доводиться їм воювати. Так, першим, з ким довелось зустрітись, був депутат Бердичівської районної ради Денис Левандовський, який додав до своїх знань з ремонту автомобілів ще й знання з ремонту танків і САУ. Разом зі своїм земляком, колишнім автоелектриком із СТО в парку Гагаріна вони тепер лагодять електроніку польських «Крабів».
Спочатку ці САУ на ремонт доводилось відвозити далеко в тил, а нині більшість електричних проблем лагодять безпосередньо на позиціях. Хлопці тепер мають цілий рюкзак інструментів та приладів для діагностування та ремонту (куплених за власні гроші – авт.) і бідкаються лише, що у військовій техніці в джгутах дроти не різнокольорові, а всі білі. Іноді потребується чимало пошукати, щоб знайти потрібний в потрібному місці.
Вони пішли добровольцями у військо в перші дні повномасштабного вторгнення, тоді не думали ні за свої хвороби, ні за страхи. Страху немає і сьогодні, але тягати важезні акумулятори та знімати інші деталі та механізми вагою у сотні кілограм, спина і руки інколи не витримують. З вживанням алкоголю тут дуже все строго, кого помітять – відразу штраф у 108 тисяч гривень, тож деякі любителі зеленого змія вже служать державі «в борг».
І хоча вони день через день бувають на артилерійських позиціях, але отримують значно меншу платню, ніж екіпажі та розрахунки, як і всі ті, хто підвозять на позицію снаряди, продукти, запчастини тощо. Хлопці не скаржаться, але все ж не розуміють такого підходу до грошової винагороди, який ніяк не можуть врегулювати народні депутати. Вони ж так само під обстрілами ремонтують техніку в бронежилетах і зі зброєю.
На жаль, ворожі дрони останнім часом стали набагато більше дошкуляти і шкодити. Ними керують більш досвідчені оператори, і тепер «Ланцети» іноді навіть залітають під захист з сітки рабиці, і наводяться саме в ті частини САУ, де знаходиться порох. Вночі доводиться їздити з вимкненими фарами, бо навіть і вночі дуже багато в небі розвідувальних безпілотників.
Новини з Бердичева регулярно читають в інтернеті, але не сильно їм радіють. Обурюються, що занадто довго в нас ремонтуються вулиці. В районній раді неначе забули про свого депутата, ніхто Денису Левандовському не дзвонить, не питає і не цікавиться. Він знає, що з неї вже пішли четверо депутатів, але він такого робити не збирається. Його бізнесом, кафе «Чорна Борода», керує нині досвідчена помічниця, тож за нього він більш-менш не турбується (але відвідувачі закладу мають знати, що частину коштів від їх замовлень Денис використовує саме на закупівлю необхідних речей собі та своїм побратимам, тож якщо вагаєтесь куди іти, ідіть саме сюди, і будете знати, що отримали якісну послугу та допомогли своїм землякам, які зараз боронять країну – авт.).
В нашій команді на Схід їздив один з найдосвідченіших бердичівських фотографів Валерій Мельников. І їздив не з пустими руками. Учасники його фотошколи довго збирали кошти від своїх фотовиставок і потім довго вирішували, на що їх витратити з найбільшою користю для військових. І почувши якось, що там радіють навіть найпростішим речам, вирішили купити на всі кошти (а назбирали вони більше 6 тисяч гривень) шкарпетки. Коли на базарі чули, що діти купляють це для військових, то значно «скидали» ціну, тож керівник школи віз захисникам два чималі мішки цих необхідних речей.
А яким же його здивуванням було зустріти у частині, куди нас привезли, батька однієї зі своїх вихованок, Сергія Дубравського. Він тільки прийшов з наряду, але скинувши бронежилет і автомат, радо став спілкуватись з гостями. Він дуже поважає Валерія Мельникова як наставника своєї доньки, і як людину, яка дуже багато робить і для дітей, і для Бердичева в цілому, а ось про мера нашого міста в нього зовсім протилежна думка. Його обурює, що довго робиться ремонту вулиці Шевченка, що так багато коштів від ПДФО військових так бездарно витрачається.
Після приїзду нас гарно накормили в їдальні і ми могли реально переконатись, що готують тут смачно і ситно. На вечерю була варена картопля з тушкованою рибою, салатом, яєчнею та чаєм. Жінки-кухарі сказали, що проблем з продуктами у них немає зовсім. Все, що потрібно, своєчасно привозять, меню затверджується на тиждень наперед, тож всі знають, що коли буде. А військові додали, що хто хоче, той може варити і смажити для себе те, що більше йому подобається і не приходити в загальну їдальню. Просто, кажуть, приїдаються навіть смачні страви, тож іноді хочеться покуховарити для себе (якщо, звичайно ж, дозволяє бойова обстановка).
Тут, в тиловій частині (яка відповідає за забезпечення всіх бойових дивізіонів бригади і приданих до неї підрозділів) британські палатки стоять в підвальному приміщенні, але й навіть сюди вже прилітало, тож частина військових розосереджена у пустуючих приватних будинках і замість вечірньої перевірки подають рапорти черговому, ну а вранці вже всі збираються на загальному шикуванні.
Про це розповів командир цього підрозділу, який невдовзі підійшов, щоб дізнатись, як розташувались гості. Він теж бердичівлянин, і теж обурюється діями, вірніше, бездіяльністю нашого міського очільника: «Він, як Ющенко. Багато і правильно говорить, а мало що робить». Як приклад Анатолій Побуда привів те, що на його вулиці Івана Богуна (колишня Островського) до цього часу немає скрізь вуличного освітлення. Він переживає за дружину, якій доводиться часто повертатись у темну пору, і вважає, що таку проблему вже б давно можна було вирішити. Анатолій Йосипович не грозився «розібратись» з комунальниками, якщо до його повернення не вирішать ситуацію з освітленням, але по його настрою можна було зрозуміти, що зробить саме так.
Він – професійний військовий, свого часу служив в Радянському у вертолітній ескадрильї, потім вийшов на пенсію. В минулому році звернувся до військкомату щодо її перерахунку, а тут війна. Ховатись не став, треба, значить, треба, сьогодні він виконує одні з найважливіших функції в бригаді – забезпечує всі підрозділи всім необхідним, тож розраховує, що як і тисячі інших військових заслуговує повернутись з перемогою в інший, гарний, сучасний і красивий Бердичів.
За недовгий час, поки ми були в роті, було ще чимало спілкувань з бердичівлянами і не тільки. Видно, що довге перебування вдалині від рідної домівки дається взнаки, люди стараються щодня зв’язуватись з рідними, знаходять собі заняття, щоб хоч у вихідний трохи відволіктись від служби, організували, як могли, собі побут: обігрів, прання, лазню, але все ж впевнені у потрібності своєї місії та у нашій загальній перемозі. Деяка їх інформація дає можливість сподіватись у ретельній підготовці до контрнаступу, яка проходить постійно, і в його успіху.
Недільного ранку саме чергова партія військових збиралась на короткотривалу (10 діб) відпустку додому, тож почали приїздити з дальніх підрозділів сюди ще вдосвіта. Приємно було зустрітись із знайомими, поспілкуватись і з ними, і з іншими, хто очікував вже в найближчий час побачитись з рідними. Військові не дуже хочуть роздавати інтерв’ю, і це правильно, але я дуже вдячний тим, хто хоч по півслова, але все ж дав зрозуміти, що оптимізм в них є, забезпечення вистачає, залишається лише важка робота до сьомого поту, щоб прийшла омріяна і очікувана Перемога.
