Днями відбулось чергове засідання робочої групи з розробки стратегії Бердичева на 2024 – 2027 роки. Інтерес до цього заняття після перших двох засідань у членів робочої групи трохи пропав, тому на це засідання зібралось людей ще менше, ніж на попередні.
Читайте нас на Telegram // Facebook // Підтримати РІО //
А воно могло б бути досить цікавим, якби всі члени робочої групи подали свої проектні ідеї до Стратегії, або хоча б прийшли на засідання. З реального сектору економіки, тобто небюджетних установ чи підприємств такі ідеї подав лише я, тож мені і довелось їх обгрунтовувати.
Ідей в мене є багато, але сформулював для обговорення поки що чотири: створення платних парковок на центральних вулицях міста, створення в Бердичеві академічного профільного ліцею, створення муніципального реєстру нерухомості та будівництво спортивного комплексу по вулиці Джозефа Конрада.
І хоча вони формально стосуються різних галузей, але є дещо, що їх об’єднує – принцип фінансування. Окрім реєстру нерухомості та профільного ліцею, інші проекти я запропонував оформити не у вигляді витрат з бюджету, а у вигляді інвестиційних пропозицій. Тобто, місто формулює пропозицію для інвесторів та робить попередні техніко-економічні обгрунтування.
Мовляв, якщо ви будете оператором парковки, то зможете заробити за стільки-то років стільки-то грошей, з урахуванням, що частина коштів піде до бюджету. Якщо ви збудуєте спортзал, то управління освіти буде у вас його орендувати для шкільних уроків ближніх гімназій, і ви зможете заробити ось стільки, а додатково ще ввечері і на вихідних заробляти на дорослих.
Та навіть і профільний ліцей. Якщо не вдасться переконати обласну раду, щоб перейменували нинішній спортивний ліцей в академічний (в Житомирі зворотну процедуру вони прийняли майже миттєво) або віддати його місту, то теж можна сформулювати таку ж інвестиційну пропозицію. Умовний Федір Томашевський, якщо буде знати, що в нього гарантовано будуть орендувати двадцять років будівлю під ліцей, збудує її не гірше, ніж він збудував вже чотири офісних центра в місті. По суті, школа мало чим відрізняється від такого центру – теж кабінети, коридори, туалети…
Я пробував пояснити іншим членам робочої групи, що таке можливо. Що у Вчорайшенській громаді сільрада вирішила не витрачати мільйони гривень на ремонт свого радянського приміщення, а орендує світлі новітні офіси у місцевого фермера. Що в Європі навіть університети орендують корпуси для своїх аудиторій і лабораторій, і коли необхідність в них відпадає, просто розривають договори оренди. Що у нас в Бердичеві підприємець збудував триповерхову будівлю поблизу міської лікарні з метою надавати її в оренду лікарняному закладу, але нині вона стоїть пуста. Натомість, у стратегічні плани чиновники закладають десятки і навіть сотні мільйонів на ремонти комунальних будівель.
І саме це нерозуміння навіть найпродвинутіших чиновників міської ради не дозволяє сподіватись, що в Бердичеві щось зміниться. Зашореність – це найменш лагідне слово, яким можна це пояснити. Вчителі бюджетних шкіл виростають у завучів і директорів бюджетних шкіл, а потім і в начальників управлінь бюджетних закладів, і ніяких інших способів існування, ніж витрачання бюджетних коштів не уявляють. Дуже схожі кар’єрні сходи і в сфері бюджетної культури чи медицини.
Хоча ж є інші приклади навіть в Бердичеві. Це і приватні лікарні, які співпрацюють з НСЗУ, і парк культури, який не потребує бюджетного фінансування вже багато років, і автостанція, яку інвестор передав у власність міста, і приватні підприємства у сфері ЖКГ. Але інформації про такі комунально-приватні партнерства практично не було у вихідних даних для розробки Стратегії, тому і зовсім небагато сподівань на інвестиційні кошти виявилось у переліку проектних ідей.
Цікаво, що найбільше такого партнерства запланувала староста сіл Скраглівка і Підгороднє, яка краще міських чиновників, виявляється, розуміє, що залучення інвестиційних коштів значно додає реальності реалізації навіть соціальних проектів.
Про підтвердження вищесказаного яскраво свідчать і проектні ідеї, і бажані кошти на їх реалізацію від бюджетних розробників Стратегії. Незабаром, сподіваюсь, їх оприлюднять для обговорення на офіційному сайті, а поки що я частково їх прокоментую.
Стратегічна ціль №1
Економічний розвиток громади
(Бердичів для інвестицій)
В цьому розділі майже всі клітинки таблиці порожні, бо в чиновницьких уявленнях інвестор – це багатий дядько з Америки, який мріє закопати в Бердичеві сотню мільйонів доларів, а не підприємець з базару, який може вкладати гроші не тільки в купівлю десятка квартир та їх здавання в оренду, але й, наприклад, в облаштування тих же парковок, будівництво три-чотириповерхових багатоквартирних житлових будинків чи навіть буріння свердловин з подальшим продажом води тому ж комунальному водоканалу. У цьому розділі розробники запланували використати всього 10 тисяч гривень на рекламу міста, а ще 6,5 мільйони (тут і надалі проектні цифри на чотири роки з 2024 по 2027 і включають як можливі витрати з міського бюджету, так і бажані кошти з обласного чи державного бюджетів) Олексій Побережний запропонував витратити на проект «Пізнати Бердичів за 36 годин».
Стратегічна ціль №2
Розвиток людського потенціалу
(Бердичів для людей)
І хоча в заголовку цього розділу пафосно звучать слова «для людей», але більшість запланованих коштів (всього нафантазовано на 650 млн) пропонуються пустити на ремонти будівель та приміщень.
Ремонт даху школи за три мільйони (хоча вже й тендери відбулись, а цей об’єкт все одно «тулять» до стратегії); будівництво дитсадка на Червоній горі за 100 мільйонів (я вже писав, що там давно міг бути приватний садок, але колишній мер не дав це зробити), хоча за гроші, які на нього вже були витрачені вже давно можна було фінансувати дошкільну освіту в чотирьох-п’яти приватних одногрупних дитсадках, які б моментально виникли в пустих приміщеннях мікрорайону, якби не все та ж зашореність (див. вище).
Модернізація харчоблоків закладів освіти за 63 мільйони (за ініціативою нинішньої дружини нинішнього президента) теж із тої самої опери. Вже давно потрібно було віддати на аутсорсинг і харчування і прибирання закладів. Ті ж самі кухарі могли б стати підприємцями і закупляти продукти без тендерів на сусідньому ринку а не чекати, поки їм бухгалтери управління освіти вирахують порції і меню. І це теж про інвестиції, які могли б прийти в цю сферу, якби були зрозумілі правила гри.
Ремонти будівель комунальної лікарні на 100 мільйонів гривень увійшли у розділ під назвою «Покращення демографічної ситуації та продовження тривалості активного періоду життя». І хоча ремонт басейну у майже 50 мільйонів гривень (приватний власник басейну може б і не вклав стільки шалених коштів, але він би і не допустив, щоб ситуація стала аж такою критичною), який вже нарешті закінчується не увійшов до цього розділу, але ремонт його котельні за півмільйона все ще вважається стратегічною ціллю.
А під заголовком «новітній культурний простір» теж ховаються ремонти МПК на 100 мільйонів, бібліотек на 15 мільйонів та будівництво клубу в Скраглівці за 40 мільйонів.
У моєму розумінні розділ «для людей» мав би містити, для прикладу, б такі речі: грант на створення спектаклю – стільки-то, стипендія тренерам і спортсменам – стільки-то, премія кращим співакам чи танцюристам – стільки-то, доплата кращим лікарям – стільки-то, і, думаю, що таких претендентів і переможців було б чимало. І якби гроші крутились саме серед цих творчих людей, то за ними прийшли б і інвестиційні пропозиції і про спортивні, і про театральні зали, в яких би не раз в місяць, а щоденно б відбувались якісь івенти.
Стратегічна ціль №3
Територія комфортного і безпечного життя
(Бердичів для кожного)
У цьому розділі фантазії представників комунальних підприємств виявились найграндіознішими. Проекти з каналізування окремих ділянок приватної забудови в районі м’ясокомбінату за 15 мільйонів та на Корніловці за 10 мільйонів виглядають по-дитячому, порівняно з планами будівництва нової котельні за 80 мільйонів чи очисних споруд за 450 мільйонів. Асфальтування вулиці Шевченка за 45 мільйонів згідно з Стратегією триватиме два роки (2024-й та 2025-й), а не до наступного літа, як раніше оптимістично озвучувалось. Разом із 20 мільйонами на добудову собачого притулку (цифра озвучується вперше) та ремонтами мереж і вулиць, у цьому розділі стратегічно запланували витратити 1,5 мільярда гривень (якщо, звісно, їх десь знайдуть).
Стратегічна ціль №4
Формування активної відповідальної громади
(Бердичів для ідей)
Цей розділ виявився найкоротшим і найдешевшим. З ідеями поки що все важко. Впровадження інструменту співпраці «критикуєш – пропонуй» виявилось фактично єдиною пропозицією розробників, не рахуючи продовження практики формування бюджету участі та новинки у вигляді «шкільного бюджету».
Шкода, що в нас не розуміють, що найбільші гроші в світі заробляються саме на ідеях. Ілон Маск, Стів Джобс, Білл Гейтс, Марк Цукерберг не будували будівлі чи дороги, вони придумали те, що змінило життя всієї планети. Звичайно ж, в Бердичеві навряд чи можна придумати те, що змінить світ, але те, що допоможе збільшити кількість багатих і щасливих мешканців зробити можна.
За якими взагалі критеріями можна судити про розвиток міста? Скільки студентів після навчання у ВНЗ повертається в Бердичів, скільки нових будинків будується, наскільки збільшується кількість підприємців (начальниця податкової сказала, що в нас є позитивний приріст +120 осіб в цьому році) – це те, що може свідчити, розвивається місто чи деградує. Судячи з кількості автівок на вулицях та проданих квитків на дорогі концерти, потенціал в Бердичева є непоганий. А судячи по кількісті оголошень про роботу від майже всіх великих підприємств міста та порівняно невеликої кількості зареєстрованих підприємців (3 тис.), велика частина економічної активності міста відбувається в «тіні».
Сотня бідняків може пограбувати і спалити будинок підприємливого господаря, сотня середняків може заасфальтувати вулицю чи зробити на ній каналізацію, а сотня багатіїв перетворити місто на «цукерку». Саме над цим потрібно працювати владі – збільшувати кількість багатих людей в місті. В нас поки що робиться навпаки: податки, які зібрали з місцевих віддають житомирським чи київським фірмам, які пишуть «золоті» проекти, щоб потім на сумнівних будівництвах витягнути з міста ще більше грошей.
Сто п’ятдесят років тому тисячі кілометрів залізниць в нашій місцевості будувались не державним коштом, а за гроші середняків, об’єднаних в акціонерні товариства. Чи не прийшов час згадати корисний досвід?
На засіданні робочої групи мене в один голос чиновники переконували, що передбачити, що тендер виграє місцева фірма чи підприємець просто неможливо, це буде порушенням законодавства. Але ж є інші приклади, і не десь, а в нас, в Бердичеві. В цьому році більшість тендерів по ремонту вулиць, доріг, внутрішньо будинкових проїздів та дворів багатоповерхівок виграло бердичівське ШБУ-35. Спочатку йому пробували створити конкуренцію фірми з Хмільника, але потім вони відмовились від участі в подальших тендерах, які оголошувались чи не на кожну латку на дорозі окремо.
Ще на початку обговорення стратегічних цілей Стратегії начальник фінансового управління попередила, що тут можна обговорювати будь-які ідеї, але в бюджеті Бердичева на них грошей навряд чи знайдеться, бо всі вони підуть лише на зарплати бюджетників та комунальні послуги бюджетних будівель.
І така констатація мала б розширити трохи ті шори (див. вище) в сторону нестандартних вирішень міських проблем із залученням приватних інвестицій, але сподіватись на це в існуючій парадигмі було б наївно…
