Він був життєрадісним і напрочуд правдивим, трепетно любив Батьківщину, свої рідні Райки, батьків, дружину та маленьких синів. Надійний друг, відповідальна людина і незламний воїн. Минуло 40 днів від загибелі на фронті Героя – жителя Швайківської громади Сергія Духа…
У літопис Бердичівщини навіки вписані імена захисників України. Вони різні за віком, поглядами та обраними професіями. Проте всіх об’єднує одне – любов до рідної землі. Життя 30-річного Сергія Духа – наче спалах зірки – коротке, але яскраве…
Олександра Дух: «І кожний день, прожитий разом, я згадую з усмішкою в серці…»
Олександра Дух згадує кожний день, прожитий разом із чоловіком Сергієм, з теплою усмішкою. Спільний шлях подружжя довжиною у 9 років складався з миттєвостей щастя… Вони познайомились у Райках, на Івана Купала. Був тихий вечір, який запам’ятався молодій жінці назавжди, як кожна мить, кожний день і кожний рік життя пліч-о-пліч із коханим чоловіком. «Зустрілись, щоб зігрілось двоє…» Так, випадкових випадковостей не буває… Сергій приваблював непідробною щирістю і відкритістю, швидко сходився з людьми, був веселим та усміхненим і любив жартувати, розповідає Олександра. Вони одружилися 28-го вересня 2013-го… Стали щасливими батьками двох синочків-сонечок. Старшому Денису зараз 8 років, молодшому Сашку – 7. «Сергій був люблячим чоловіком і татом, огорнув своїх діток безмежною ніжністю. І це не просто слова, він доводив це вчинками», – розповідає про зятя Світлана Рибак. Подружжя пережило чимало різних подій. І через усі роки Саша та Сергій пронесли своє кохання і навчилися цінувати одне одного та бути справжньою опорою і підтримкою… Разом ходили на прогулянки з дітьми, водили їх на гойдалки чи їздили до Бердичева на атракціони. У Райках є чимало мальовничих місць. Купалися на місцевому ставку. Сергій із дитинства захоплювався риболовлею, яка була відпочинком для душі. Річка протікає знизу, просто під домашнім городом. Зустрічалися з кумами і проводили дозвілля у дружньому колі… А ще він готував неперевершені страви. Завжди балував ними свою кохану дружину-кицуню, двох синочків, рідних і друзів. Випікав такий хліб, що навіть бабуся дивувалась! Отримував величезне задоволення, коли бачив, як люди смакують приготовленою його руками їжею. Повертаючись із роботи додому, обов’язково приносив солодощі для дітей та коханої Олександри.
Єдиний син у батьків – Олени Василівни та Анатолія Васильовича, які з дитинства виховували у хлопця самостійність і працелюбність… Помічник у всіх справах, опора, надія та вмілий господар. Турботливий, уважний і всерозуміючий. «Золота дитина», – кажуть райківчани. «Він був допитливим, чемним, чуйним та вихованим хлопчиком. І надзвичайно відповідальним, із загостреним почуттям справедливості. Засвоєні ще в дитинстві правила перетворилися на його життєве кредо: «Якщо не я, то хто?» Відгукувався на будь-яке прохання, тонко відчував проблеми й тривогу інших. Сергія не можна було не любити. Поруч із ним завжди було затишно. Початкову школу закінчив на відмінно…» – згадує перша вчителька Сергія Духа, нині директорка Райківської гімназії Світлана Чумак.
Після 9-го класу юнак вступив до Бердичівського машинобудівного коледжу (сучасна назва – БФКПЕП). Потім навчався на факультеті фізичного вихованні і спорту Житомирського державного університету ім. Івана Франка. Служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Після армії працював у будівельній сфері, їздив різними містами України. Останні декілька місяців, до повномасштабного російського вторгнення, був водієм місцевого Еко таксі…
Щасливий вересень став місяцем смутку для родини райківчан. Дев’ять років тому, 28-го, закохана пара створила сім’ю, 20-го числа народився Сашко, є також інші гарні свята, які відзначали всі разом у цей осінній час. А 2-го вересня Сергій Дух пішов у вічність… Минуло 40 скорботних днів від загибелі воїна…
Янгол, який був воїном ЗСУ
Пам’ять знову і знову повертає рідних Сергія Духа у ті зимові дні… Двадцять четверте лютого 2022-го року… Він мав виходити на зміну. Рано-вранці побачив, як летять ракети у бік Житомира, і все зрозумів. Розвернувся й побіг назад додому. Закричав, розбудивши дружину: «Сашо, у нас війна!» Вона не повірила… А тим часом друзі повідомили телефоном про бомбардування Києва та інших міст. Сергій почав швидко збирати документи, згадує Олександра Дух: «Йду у військкомат. Не буду чекати, коли вороги прийдуть до хати. Мені є кого захищати». Вона почала плакати, а чоловік підтримував: «Ти у мене сильна. Запасись їжею та одягом і спускайся з дітьми у погріб». Уже потім з сільради прийшло повідомлення про повістку. І 25-го лютого сержант Сергій Дух був на зборах у Бердичеві, а незабаром – у 95-й ОДШБр… У перших числах березня бійців відправили на Київщину, де йшли безперервні бої. Стоянка, Буча, Гостомель… Виходячи іноді на зв’язок, заспокоював та розпитував про рідних: «Я живий. Як ви?» Просив виїхати з дітьми та батьками за межі країни, проте дружина категорично відмовилася. Захисники поступово просувалися далі, літали ворожі «СУшки»… Були важкі ситуації, але Господь зберігав… Якось до них прибився собака на прізвисько Лялька. Одного разу став рити землю, попереджаючи про небезпеку… Сергію уламок снаряду влучив у ногу, а він навіть не відчув болю… Воїни проходили в день по 20–25 км. І коли виникла необхідність, Сергій Дух сів у машину та став завозити хлопців за заданим маршрутом: «Якщо не я, то хто?» В кабіні мав ікону і «Біблію»… Дорогою люди зустрічали захисників зі сльозами на очах, пригощали варениками. Сергій розмовляв із жителями, знаходив потрібні слова. Командир схвально відгукувався: «Молодець, ніде не пропадеш». Коли бійці знову повернулися на Житомирщину, одного вечора Сергій зателефонував дружині: «Смаж картоплю, зустрічай, я приїхав із найкращим другом. Ненадовго, до ранку». Свого бойового товариша і тезку, бердичівлянина Сергія Гайдабуру з позивним Бурий, називав братом…
Двадцять дев’ятого червня Сергію Духу виповнилося 30 років. Він проходив навчання на полігоні. За кілька днів до того побачився з рідними. Саша приготувала смакоту, щоб пригостив бойових побратимів. У день народження дружина привітала коханого чоловіка через відеозв’язок, побажавши, аби їх любов була оберегом для воїна. Вірила, молилася, сподівалась: у них попереду – гарне майбутнє. Війна зруйнувала мрії…
На початку липня бійці вирушили колоною у напрямку Кропивницького. Згодом попрямували в бік Миколаївської області. Просувалися ще далі. Двадцять дев’ятого серпня Збройні Сили України пішли у наступ на Півдні та прорвали першу лінію оборони росіян на Херсонщині. Але ситуація залишалася складною… Першого вересня Сергій Дух зумів вийти на зв’язок із сім’єю. Привітав синочків із початком нового навчального року, поспілкувався з дружиною. Порадів фото і відео з маленькими школяриками. Цього дня йому вдалося зателефонувати декілька разів. Ніби щось відчуваючи, попросив дружину берегти дітей. Олександра запевнила: «Все буде добре. Чекаємо тебе. Ми все витримаємо…» А 2-го вересня зранку Сергій знову набрав номер рідних: «Я на хвилинку. Виїжджаємо. Я вас дуже люблю. Бережіть себе…» Поговорив також із мамою, Оленою Василівною. Це була остання розмова…
Вони били рашистів у складі однієї з легендарних бригад української армії. Сергій Дух служив старшим водієм 2-го аеромобільного взводу 8-ї аеромобільної роти 3-го аеромобільного батальйону військової частини А4350. Бої йшли поблизу села Сухий Ставок. В UAZ Hunter, за кермом якого знаходився сержант, влучив постріл ворожого танка. Сергій Дух, воїн із позивним Таксист, загинув разом зі своїм бойовим побратимом Сергієм Гайдабурою та іншими хлопцями… Вижив лише один…
Сергій, Сергійко, Серьожа… Його так чекала рідня… До останнього, сподіваючись, що ось-ось зателефонує, що знову почують підбадьорливе: «Я живий». Шостого вересня сім’я отримала чорну звістку: героїчно загинув син, чоловік, батько… «Таких, як Сергій, більше немає, – стримує сльози дружина Олександра. – Він був моїм серцем і душею…» Осиротіли дві татові копії – маленькі Денис і Сашко.
Швайківська громада провела свого Героя Сергія Духа в останню путь, стоячи на колінах, встеляючи шлях квітами… У Райківській гімназії мають відкрити куточок пам’яті випускників, які поклали свої життя за Батьківщину, і навіки стали Героями… Сергій Дух – світла душа, щирий патріот, справжній чоловік і воїн за покликанням. Його любили, поважали та цінували за надійність, рішучість, силу характеру і принциповість.
Олександра Дух не може говорити про свого чоловіка в минулому часі: «Сонце, ти назавжди залишишся нашим Янголом ЗСУ…» Землячка райківчан Лариса Гергель, яка зараз проживає в Києві, ділиться своїми почуттями: «Таке коротке життя, але яке гідне – приклад усім нам, дорослим і дітям…» Бойові побратими Євген Аверкін, Вадим Слободенюк та чимало інших, пишуть у соціальних мережах: «Не забудемо. В нашій пам’яті… Закінчиться війна, приїдемо до братика на могилу. За честь було дихати одним повітрям…»
Пам’ятаємо, пишаємося, схиляємо голови… Чотирнадцятого жовтня, в День захисників України, ми вшановуємо живих та загиблих оборонців і несемо квіти любові та скорботи до місць вічного спочинку Героїв. Низький уклін, вічна пам’ять…
