Люди з інвалідністю… Це окремі життя, історії, ситуації і трагедії, окремі надії на те, що все буде добре. Так уже повелося, що доля роздає не лише подарунки. Цілком здорові не завжди можуть зрозуміти не лише фізичний, а й душевний стан людей із інвалідністю. Вони звикли приховувати гострий біль, смуток і негаразди. Долаючи труднощі і випробування, намагаються не жалітися на долю, не нарікати на недугу і тому гартують волю та стають борцями. Вони перемагають різні незручності через проблеми зі здоров’ям і вчаться приймати самостійні рішення у різних життєвих ситуаціях. Ця історія – про силу духу і кохання неймовірної дівчини. З етичних міркувань імена героїв публікації змінені…
Дівчина на ім’я Марія
Жила собі дівчинка, яка дуже хотіла пізнати світ у всіх фарбах життя. Вона рано залишилася без батьків: тато загинув, коли маленькій Марійці було лише два рочки, а мама померла, як дитинці виповнилося чотири. Бабуся та тітка взяли її на виховання, стали для дівчинки найріднішими, плекали і оберігали свою улюбленицю. Неньчина сестра була для крихітки мамою, а дядя – татом. Змалечку Марійку залучали до творчості та прищеплювали любов до читання. У п’ятирічному віці вона почала малювати, а згодом – виявляти артистичні здібності: співати і читати гуморески. Підлітком відкрила для себе світ поезії та стала писати вірші. Дівчинка прагнула осягнути все, настільки великим було бажання вчитися. Пробувала себе в різному: каталася на ковзанах, займалася танцями, виступала у хорі, відвідувала гуртки вишивки та в’язання. Марійка гарно вчилася і з задоволенням відвідувала заняття у міській художній школі. Їй все вдавалося, адже бажання осягнути неосяжне цілком притаманне дітям цього віку. До того ж зіграли роль природні цілеспрямованість, допитливість і наполегливість. Марія Бережна володіла безцінним скарбом – любов’ю до мистецтва, і воно відповідало їй взаємністю…
Дорогу осилить той, хто йде…
Цей день не віщував нічого поганого. Школярка Марія пішла з друзями кататися на лижах. Долаючи трамплін, вона несподівано впала. Наслідки були приголомшливими: потрійний перелом лівої ноги. Додому її несли на руках, рухатися практично не могла. У Бердичеві надали необхідну допомогу, а потім були поїздки до Житомира та Вінниці. Їй минало тринадцятий… Марічка перебувала у стані шоку, вона думала, що найнещаснішої за неї у світі немає, адже в оточенні дівчини всі були здорові. Цілий рік чекала своєї черги на операцію у науково-дослідному інституті ортопедії в Києві. І тільки там зрозуміла, що є випадки набагато страшніші, тому відчула себе найбільш здоровою серед людей зі страшними травмами. Перша спроба скласти ногу виявилася невдалою, неправильно розмістили фіксатор. І Марія відмовилася від наступної операції, яка мали провести через чотири місяці. А далі були витяжка, жахливий біль і три роки на милицях… Нарешті, зібравшись із духом, вона зважилася на повторну операцію, яка, на щастя, була успішною. Потім декілька місяців юна бердичів’янка лежала пластом на спині. Протягом року дівчині довелося ходити з палицею…
Марія досі з вдячністю згадує педагогів рідної школи, які із розумінням і теплом ставилися до учениці, підтримували морально та матеріально, і вона успішно закінчила 11 класів. Вчителі звернулися до місцевої влади, щоб спільними зусиллями допомогти випускниці вирішити нагальні проблеми. Марію підтримали грошима, подарували телевізор, подбали про телефонний зв’язок, який украй був необхідний, згодом привезли магнітофон і газову плиту. Соціальні працівники надавали гуманітарну допомогу, відвідували вдома, запрошували на молодіжні вечори відпочинку для сиріт. На одному з них її, справжню красуню, запросили танцювати, не знаючи, що тоді дівчина ще не рухалася самостійно. Вона розгубилася, однак потім взяла себе в руки і стала просто спілкуватися. Зустрічі із людьми, дружелюбний характер і непосидючість зробили своє. Марія прагнула діяльності. У своїх молитвах до Бога вона просила здоров’я і сил, щоб бути у цьому житті, а не існувати. Вона не з тих, хто через хворобу бажає ізолюватися від інших, стає байдужим та бездіяльним. Дівчина не шукала відмовок, щоб сидіти, склавши руки, і не виправдовувалася фразою «не можу». Навчилася кидати виклик життю і знаходити відповіді на питання. Є у Марії один принцип: дивитися на проблему з позиції оптиміста – склянка не напівпорожня, а напівповна. Вона вірила в себе і знайшла сили, щоб вчитися далі: закінчила з відзнакою заочне відділення столичного університету, здобувши фах художника-викладача. Потім опанувала програму комп’ютерних курсів у Житомирі. Комунікабельна дівчина заново відкривала для себе світ, спілкувалася з цікавими людьми і пізнавала себе. Долучалася до творчих проєктів, і ця діяльність допомагала ствердитися та зміцнити віру у власні можливості.
Марія не зупинилася на досягнутому, а вирішила вдосконалюватися далі. Захопилася комп’ютерною графікою і буквально захворіла бажанням здобути ще одну вищу освіту. Дівчина з дитинства була лідером, весь час прагнула реалізувати себе в чомусь. Мрія здійснилася: вона стала студенткою факультету фінансів Київського національного економічного університету. Але через матеріальні нестатки і сумні події у родині закінчити його не вдалося. Один за одним померли її названі мама і тато. Цілий рік Марія була сама не своя… Але життя продовжувалося, невипадково її кредо – «Ніколи не здаватися!».
Прийшло кохання ненароком…
Марія з дитинства була романтичною натурою, навіть будучи прикутою до ліжка, вона не переставала мріяти. В юності хотілося любити і бути коханою. У її зворушливих віршах поставав образ ясного сокола, вірного та надійного друга. Коли дівчині виповнилося 17 років, вона зустріла своє перше кохання. Іронія долі: він був інструктором із лікувальної фізкультури – гарний, ставний, енергійний. А вона – юна струнка красуня із довгим чорним волоссям, яка отримала ІІІ групу інвалідності. Перші світлі й чисті почуття, щасливі та незабутні миті… Життя наповнилося новим змістом, в душі квітувала весна. І кожна зустріч із коханим була, як перша…
А потім їх розлучила відстань – Василь поїхав із міста. Гіркота розставання, сльози, образа та розчарування… Дівчині нелегко було пережити цю ситуацію. Проте про заміжжя Марія тоді ще не думала. Зараз, через багато років, жінка говорить, що дівочі мрії малювали зустріч із майбутнім обранцем – людиною мужньою, серйозною, врівноваженою та самостійною, рідною за духом. До того ж їй хотілося, щоб він розумів її фізичний стан, не жалів, а поважав та кохав, щоб став другою половинкою…
Як розгортатимуться події далі, читайте на наступному тижні.
