Народився Андрій в Бердичеві 10 листопада 1985 року. Батько працював на «Прогресі», мама в різних установах, в тому числі у відділі комунального майна міськвиконкому.
Родина жила на Червоній Горі, але навчався Андрій в десятій школі. Можливо, через це друзів та товаришів у нього було набагато більше, ніж у тих, хто далеко від дому не відходив. Однокласниці, які прийшли сьогодні провести в останню путь відважного воїна, згадували, що він був добрим і веселим, але запальним та енергійним. Жодна пригода не проходила повз нього, і як кажуть, він завжди знаходив їх. Дуже любив собак, вигулювати свого бійцівського пса не довіряв нікому.
Після школи здобував будівельний фах в третьому ПТУ на Червоній Горі, де теж завжди мав багато друзів. Після училища — строкова служба в Броварах, а потім робота на будівництвах, на обшивках, на автомийках, словом скрізь, де потрібні були роботящі руки.
На жаль, сімейне життя в Андрія якось не складалось. Хоч і було багато друзів і подруг, гарних компаній та веселих подій, але знайти ту єдину він так і не зміг. Чи не встиг…
Вже на другий день після повномасштабного вторгнення Андрій Капустін добровільно прийшов на збірний пункт, відстояв довжелезну чергу, щоб вже через день знову одягти військову форму, взяти до рук зброю та стати на захист України. Він ніс службу стрільцем-санітаром у 1-му механізованому батальйоні 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців.
На бойовому шляху цієї славетної бригади безліч як доблесних, так і страшних подій. Якось Андрій телефонував друзям і казав, що з того попереднього складу, який став до зброї на початку вторгнення, залишилось всього двоє. Але й у цих двох теж вистачало і поранень, і контузій, а одного разу Андрій потрапив навіть на кілька місяців в полон. Та знову і знову він повертався до побратимів.
Військовий часто спілкувався з друзями, на їхнє питання: «Що потрібно?», завжди відповідав: «В нас все є, може вам чогось підкинути?..». Перебуваючи на фронті, Андрій знову зблизився з батьком, за будь-якої можливості вони часто подовгу спілкувались. Тиждень тому він прислав батьку посилку. Поки вона йшла, поки батько отримав її на пошті, ще не встиг навіть відкрити, як у двері постукали і принесли найстрашнішу звістку у житті: «Ваш син загинув…».
Міський голова Сергій Орлюк був сьогодні у відрядженні, тому не зміг бути присутнім на траурному мітингу, тож скорботну і в той самий час натхненну промову виголошував в Гарнізонному будинку офіцерів військовий капелан Іван Цихуляк. Згорьований батько не міг стримати сліз, а мама, яка нещодавно перенесла важку хворобу, могла рухатись лише на колісному кріслі. І для того, щоб привезти її на кладовище, місто виділило спеціальний автомобіль.
Траурна процесія знову йшла вулицею Міхєєвих, на якій вже втретє за війну зеленіло молоде листя беріз. У колоні несли чорний прапор бригади та прапор з портретом Андрія Капустіна. Саме він після молитви, салюту та Гімну замайорів над черговою могилою у військовому секторі міського кладовища…
