Досить часто в якості відмовки долучатися до захисту країни чоловіки кажуть: «Я не народжений для війни», але історія бердичів’янина Володимира Кір’якова показує, що гарним воїном може бути кожен, хто цього прагне.
Зустрічаючись із командирами на скорботних заходах та похованнях загиблих Захисників України, я давно просив, щоб порекомендували для інтерв’ю людей, які можуть бути живим прикладом для наслідування, які, можливо, й не так героїчно, але мужньо несуть службу на різних ланках гігантського механізму під назвою ЗСУ.
І ось днями почув у телефоні: «Є такий. Приходь, розпитуй, слухай, пиши».
Володимир зустрів мене на посту перед входом до Бердичівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (РТЦК та СП), адже днями виповнився рік, як він несе службу саме тут, після року на передовій та важкої травми і контузії. Його замінили на час інтерв’ю, що затягнулося більше, ніж на годину.
Польща, Бердичів, раки
Вже перші фрази співрозмовника про свою біографію виявилися досить цікавими, адже народився Володимир Кір’яков у 1984 році в Польщі, де тоді проходив службу його батько, прапорщик із Бердичева. Змалку його син пізнав військову атмосферу, але так само і дізнався про небезпеку, яка очікувала на людину зі зброєю в руках. Адже через кілька років після народження сина, а потім і доньки, батько загинув в Афганістані, підірвавшись на міні.
Тож зростав у Бердичеві маленький Вова з мамою та сестрою, а згодом – і з вітчимом. Для навчання сина рідні вирішили обрати 12 школу. Але шкільні науки не були пріоритетними для Володимира, натомість він любив пропадати на солдатському пляжі, поблизу якого ловив кілограми раків. Він не шукав їхні нори, а будував їх сам. Якщо на піщане дно річки покласти шматок шиферу, то вранці можна у кожній «хвилі» знайти рака, якому припала до вподоби така нірка. Бували й періоди, коли продаж цих раків ставав серйозною допомогою для сімейного бюджету. А вправний ловець нерідко відчував гордість за те, що ні в кого не треба просити кишенькові гроші.
Займався Володя також гімнастикою й акробатикою, любив спорт та пригоди. В дитинстві не міг вибрати, ким хоче стати: військовим, як батько, чи будівельником. Можливо, оскільки вмів робити нори для раків, хотів навчитися будувати «нірки» для людей, тому й збирався після школи здобувати фах у будівельному ліцеї, який до того ж був зовсім поруч. Але вітчим наполіг на тому, щоб хлопець обрав ще більш надійну професію водія та тракториста, а «лісова академія», тобто колишнє 33 ПТУ, для цього підходила найкраще.
Травма, армія, Словаччина
У вільний від навчання час доводилося підробляти на будівництві, адже кишенькових грошей потрібно було вже більше, і саме там стався нещасний випадок. Одного разу на ногу 17-річного юнака впало скло, перерізавши сухожилля. Після операції та реабілітації одна кінцівка стала коротшою за іншу на півтора сантиметра. І тому призовна комісія у військкоматі видала йому «білий квиток».
Але всі друзі йшли служити, і Володя цього теж щиро прагнув. Він пробував різні шляхи, і якось знайомий лікар сказав: «Пройдеш, не кульгаючи, всіх лікарів комісії, тоді, може, в тебе і вийде потрапити до армії». Стримуючи біль та сльози, Володимир усе витримав, і голова комісії, знаючи про хвору ногу, все ж відкрив йому шлях до війська.
Він проходив строкову службу спочатку в Гайсині у навчальній частині повітряних сил, а потім у Борисполі возив на автомобілі генерала ВПС. Два роки (з 2002 по 2004) промайнули швидко, але не минули безслідно навіть для зовнішнього вигляду молодого хлопця. Прийшов в армію – важив 54 кілограми, а звільнився – 74 кг. Калорійна їжа, діяльність за графіком, постійні заняття фізкультурою додали до тіла не кілограми жиру, а м’язів, тож не дивно, що після армії дівчата стали задивлятися на молодого бердичів’янина вдвічі частіше.
Проте думки про весілля чи сім’ю ще не з’являлися в голові «дембеля». Було бажання заробити гроші, стати на ноги, а вже потім будувати родину. І це прагнення підштовхнуло до роботи за кордоном. Понад чотири роки працював Володимир на фірмі з виробництва вікон у Словаччині. До старанного і відповідального трудівника там було дуже гарне ставлення, і не тільки на роботі. А він ледь не одружився зі словацькою дівчиною. Вона завагітніла, але в Європі не заведено народжувати дітей у молодому віці, там спочатку здобувають освіту, потім роблять кар’єру, а вже далі думають про появу потомства. Нічого не сказавши своєму партнеру, обраниця чоловіка, порадившись із матір’ю, зробила аборт. На жаль, стосунки довелося розірвати, і бердичів’янин повернувся до рідного міста.
Київ, АТО, 26 бригада
Тут спочатку працював на асфальтовому заводі в районі ливарного комплексу, а потім подався до Києва – на будівельні об’єкти. Кмітливість та працелюбність дозволили Володимиру не тільки бути простим виконавцем робіт, але й організувати дві бригади та отримувати замовлення як на прості ремонти, так і на спорудження будинків від фундаменту до їхнього облаштування меблями. І заробляв він тоді вже далеко не кишенькові гроші.
Саме тут, у Києві, в 2014 році його застав дзвінок від мами про повістку, яку принесли з військкомату. Наступного дня Володимир уже повернувся до Бердичева, за кілька хвилин пройшов лікарську комісію і вже за день був знову у формі. Мобілізували його в нашу 26 бригаду, в роту матеріального забезпечення. І роботи в ті весняні місяці 2014 року було море. Адже довелось якнайшвидше ставити на ноги (тобто на колеса чи гусениці) все, що роками стояло на так званому зберіганні: «Знімаєш печатки, відкриваєш капот, а в автомобілі немає чи генератора, чи компресора, чи ще чогось, не кажучи вже про непридатну гуму на колесах чи акумулятори, які давним-давно віджили своє». Якби не волонтери, котрі приходили добровільно ремонтувати техніку навіть зі своїми інструментами, та підприємці, які привозили запчастини зі своїх магазинів та власних ресурсів, то невідомо, чи змогла б бригада тоді воювати (на той час ми теж редакційним колективом завезли два акумулятори бійцям бригади – авт.).
Але тодішній командир бригади Андрій Малиновський був на своєму місці, і незабаром дивізіони один за одним почали вантажитися в ешелони та вирушати на схід. І не тільки таким чином, а й колонами або ж окремими автомобілями довелося везти туди і техніку, і спорядження, і боєприпаси, і багато чого ще. Тож водію роти відпочивати майже не доводилось.
Були тільки дуже дивними накази командування в ті перші тижні чи то війни, чи то операції. Солдати бачили, як через кордон сунуть колони військової техніки, але була команда лише рахувати їх і не вступати в бій. Лише після збройного спротиву в районі Донецького аеропорту фактично і розпочалися бойові дії. Володимиру Кір’якову не раз і не два доводилося бувати і в аеропорту, поки туди можна було доїхати, і в Пісках та інших навколишніх селах, де стояли гармати нашої бригади, до яких він підвозив боєприпаси.
Та якщо на Донбасі вже гриміла справжня війна, то в далекому Бердичеві навіть деякими військовими АТО сприймалася як щось далеке і незрозуміле. Так, в одній із поїздок поруч з автомобілем Володимира Кір’якова розірвалася ракета від «Граду», і кабіну та кузов посікло осколками. А в Бердичеві черговий КПП відмовився пускати його на територію частини. Мовляв, ти виїжджав із воріт на справному автомобілі, на такому ж маєш і заїхати. Зрозуміло, що дзвінок від командира швидко поставив «пильного» військовослужбовця на місце, але в пам’яті Володимира цей випадок закарбувався.
На жаль, на Донбасі теж по-різному ставилися до військових, і в Слов’янську одного разу з кабіни автомобіля протягом кількох хвилин пропала барсетка з документами, тож довелося їх відновлювати. Ось тоді герой цього репортажу і побував у нашій редакції, щоб подати оголошення про втрату важливих паперів.
Там же, під Слов’янськом, Володимир запам’ятав один із перших вдалих боїв бригади. Черговий дивізіон на марші зупинила військова розвідка і повідомила, що місце, куди вони прямували, вже зайняте росіянами, які зробили засідку та чекали наших артилеристів. Тоді швидко, як колись на навчальних стрільбах, у полі вишикувалися чотири гармати, за ними стали кілька градів, і як дали залп, то від ворожої засідки нічого не залишилось. Понад десяток танків, броньованих машин та іншої техніки залишилися догоряти після «привіту» бердичівських артилеристів.
Наприкінці чотирнадцятого року та на початку п’ятнадцятого вже не стільки доводилося щось везти з Бердичева на схід, як тягнути щось із Донбасу на постійне місце розташування бригади для ремонту. Тижнями і місяцями не вилазили з боксів ремонтники, і тут, звичайно ж, Володимиру Кір’якову хоч трохи знадобилися здобуті в ПТУ знання та вміння тракториста-машиніста широкого профілю.
Після укладання мінських угод та оголошеної демобілізації бердичів’янину вдалося, на відміну від інших, досить швидко здати і своє майно, і техніку. Тож, не дослуживши кілька днів до року, він звільнився із ЗСУ. Сержантам, а особливо офіцерам, тоді довелося кілька місяців бути в армії, поки тривали бюрократичні процедури.
Зоопарк, електрика, Польща
Після АТО Володимир – знову в Києві, знову на будівництві і нарешті дозволяє собі зважитися на більш тривалі стосунки, які швидко розвивалися, і двоє вирішили одружитися. Хоча жінка мешкала в Києві й від попереднього шлюбу мала дитину, та коли постало питання, де жити молодій сім’ї, подружжя дійшло висновку: все ж краще буде оселитися подалі від гамірної столиці. Родина переїхала до будинку бабусі дружини в селі Дивин (тоді Брусилівського району). Тут будівельні здібності Володимира теж було де застосовувати, і вже скоро сільська хата стала не гіршою за комфортом і виглядом, ніж міська квартира.
Голова сім’ї покинув київські будівництва та пішов працювати в місцеву фірму «Брусвяна», де його з радістю призначили бригадиром будівельників. Але авантюрний дух веселого бердичів’янина та його вигадливість і там своєрідно проявилися. Він відремонтував старий хлів, а біля нього обгородив двір площею десять соток парканом, за яким мирно уживалися всі свійські тварини. Тут були і корова, і коза, і свині, і кролики, і кури – одна велика компанія, наче на якомусь подвір’ї з казок Андерсена чи утопії Орвелла. Люди спеціально приходили, щоб побачити і сфотографувати цей своєрідний зоопарк. А самому Володимиру доводилося щоранку вставати о п’ятій, щоб і трави накосити, і попорати велике господарство, а о восьмій уже бути на основній роботі.
На жаль, така ідилія тривала лише кілька років. Стосунки в сім’ї почали погіршуватись, і врешті-решт подружжя розлучилось. У 2019 році знову закордон поманив нашого героя високими заробітками та перспективою. Як завжди, він збирався займатися будівництвом, але добрі люди порадили йти у фірму, що здійснювала електромонтажні роботи. Хазяїн дав чоловіку на навчання місяць для освоєння порівняно нової спеціальності, але вже за два тижні включив його до основного складу електриків, а за два роки взагалі призначив бригадиром над місцевими, що в Польщі є дуже рідкісним явищем. Найбільшим об’єктом, який запам’ятався електрику без диплома, була реконструкція Краківської лікарні, яка вважається чи не найбільшою в усій Європі.
І хоча диплома електрика у Володимира справді не було, він щороку мав проходити професійну комісію та перевірку. В навчальному класі були різні стенди з елементами електричних пристроїв, і його відправили до стенду з високовольтним трансформатором. Чоловік побачив поруч гумові чоботи й зрозумів, що стоять вони тут не просто так. І як тільки Володимир їх взув, екзаменатор сказав, що він уже здав залік. Мовляв, коли знає, що до трансформатора потрібно підходити в захисному одязі та взутті, знає і все інше.
Ось на такій роботі й такій посаді з чималим заробітком і зустрів Володимир новий 2022 рік. На свята побував удома в Бердичеві, побачив всіх рідних та знову поїхав за кордон. Але вже за два місяці, після початку повномасштабного вторгнення, кинув усе в Польщі і вирушив до України. В автобусі, повному чоловіків, виявилося, що половина їде, щоб забрати свої сім’ї за кордон, а друга половина – захищати Батьківщину. Вони також бачили зустрічний потік автівок, який прямував на захід. Автобус доїхав лише до Житомира, а далі до Києва довелося добиратися на маршрутках.
ТРО, ТЦК, спецназ
В столиці Володимир Кір’яков одразу доєднався до місцевого ТРО. Тероборонці патрулювали вулиці, допомагали поліції, а після звільнення Ірпеня і Бучі будівельників, серед яких, звичайно, був і бердичів’янин, відправили налагоджувати інфраструктуру цих міст. Відновлювати водопостачання, проводити електрику – звична справа для Володимира, але він все-таки рвався на фронт.
У квітні чоловік повернуся до Бердичева і буквально став набридати працівникам ТЦК з проханнями про мобілізацію. Після проходження комісії йому сказали чекати, але Володимир сам телефонував та питав, чому його не викликають. І ось одного дня такий дзвінок пролунав.
П’ятого травня 2022 року Володимир Кір’яков був мобілізований до 21 батальйону спецпризначення, що входив до Президентського полку. На місці його основного базування біля метро «Берестейська» почалося формування батальйону. Тут були найпередовіша західна зброя та найновіші джипи, в основному американські, що використовувалися в якості засобів доставки й евакуації. На “уазиках” бійці спецназу не їздили, адже середня швидкість на дорогах під Бахмутом, куди незабаром перекинули підрозділ, була 150–160 кілометрів на годину. 120–130 вважалось повільним – ніби повзеш.
Володимир став одним із дванадцяти водіїв батальйону, які вивозили і забирали бойові групи з позицій під Бахмутом, а в перервах ще й евакуювали цивільне населення з міста-фортеці. Місцеві жителі тоді їх називали «Ангели», і у відповідь всі водії «набили» собі на руках тату з крилами. А ще Володимир назавжди самому собі зробив тату-нагадування «Будь вірний тому, хто вірний тобі». Саме так вчиняли справжні бойові побратими.
Не один раз Володимир брав участь у штурмових діях і добре пам’ятає, наприклад, як отримали наказ зачистити від орків школу в Курдюмівці, яку ті використовували під штаб. Два дні розвідники спостерігали з дрону за всіма переміщеннями в тому районі і визначили, що два входи в будівлю заміновані, а користуються вороги лише третім. Вивчили навіть, за яким вікном розташовані вогневі точки, коли змінюються караули та коли в приміщенні буває найбільше людей.
У призначений час одна з груп почала обстріл з метою відвернути увагу, а інші зайшли до будівлі і за попереднім планом почали зачистку. Після її успішного завершення дочекалися піхоти, яка зайняла відбиті позиції, і повернулися на місце базування поблизу Озерянівки.
Всі, мабуть, пам’ятають героїчні місяці оборони Бахмута і той єдиний шлях з Іванівського, який став дорогою життя та смерті. Саме нею Володимиру доводилося мчати по кілька раз на день. Один побратим із бойового розрахунку якось теж захотів стати таким водієм. Мовляв, чого там бігати під’їздами розбитих багатоповерхівок у Бахмуті. Але коли лише наблизився до ділянки, вщент встеленої обабіч спаленими автівками, зупинився та не зміг далі рухатись. І герою нашої оповіді, який мав позивний Шустрий, довелося цього дня вдвічі більше проїхати дорогою смерті. Спочатку завіз і вивіз свої групи, а потім – ще й ті, які мав везти його товариш.
А одного разу, рухаючись останнім у колоні, раптом побачив, що назустріч швидко повертаються побратими та блимають йому фарами, немов би за рогом стоїть поліцейський патруль із паличкою. І лише коли він заїхав за поворот, зрозумів, чому всі тікали: на трасі прямо по курсу стояв ворожий танк і бив прямою наводкою по всьому, що рухалося. Такі зигзаги, що Володимир виписував тоді на джипі, напевно, не роблять під час своїх виступів жодні каскадери. І лише тоді він зрозумів, що забув включити рацію та не почув попередження про небезпеку.
Згадує й одну вдалу операцію на завершальній фазі оборони міста. У великому дев’ятиповерховому кварталі сапери замінували будинки, а на поверхах між під’їздами зробили чимало нових «дверей». І п’ятнадцять спецназівців бігали від вікна до вікна, з під’їзду в під’їзд так, що здавалося: там їх не менше сотні. Вороги майже оточили цей квартал і, побачивши стільки наших оборонців, зігнали туди чи не сотню своїх бойовиків. Українські спецпризначенці потім тихенько звідти вийшли, а коли з дрону виявили, що в будинки набігло орків, як тарганів, сапери підірвали ці будівлі.
Поранення, Феофанія, нове кохання
Довго фортуна оберігала нашого воїна, але одного разу буквально поруч із ним розірвався 152-мм снаряд. Володимира підкинуло в один бік, і він пробив собою стіну якогось сараю, немов картонну. Сержанта, який був поруч, підкинуло в інший бік, і під час падіння він зламав хребет. Володимир, трохи очунявши, побіг далі штурмувати позицію під назвою «Монако» і лише після того, як бій закінчився та азарт охолодів, зрозумів, що він серйозно поранений. Тепер уже його везли на евакопункт, а потім – у госпіталь. Барабанні перетинки луснули, а внаслідок баротравми, як згодом виявилося, розтягнулися м’язи серця, що й давало тиск 240/160, який нічим не збивався.
З польового госпіталю пораненого відправили до Києва, де базувався батальйон Президентського полку. І військовий продовжив лікування… у Феофанії. Так-так, елітна клініка, де раніше лікувалися тільки високопоставлені чиновники, сьогодні відкрила свої двері і для простих солдатів. Можливо, тому що вони служать в елітному полку.
За кілька місяців до цього Володимир познайомився у соцмережах із бердичів’янкою. А вона, дізнавшись, що чоловік у лікарні і перебуває майже в комі, примчалася до столиці та кілька діб сиділа біля нього, допомагаючи в найважчі хвилини, а потім щоразу відвідуючи, коли поранений почав потроху приходити до тями та одужувати. В минулому фітнес-тренерка спортивного комплексу «Berdychiv SKY», вона сподобалася Володимиру настільки, що незабаром закохані одружились. У зв’язку з цим військовому дали 10 днів відпустки, після яких він знову вирушив на схід.
ВЛК змінила після поранення його статус на обмежено придатний, тому до штурмових дій Володимира більше не залучали, але возити на фронті завжди було кого і що, тому з автівки він практично не вилазив. Було декілька таких ситуацій, коли командир не давав наказу їхати, щоб забрати поранених, адже вороги вже були скрізь в тих селах, де ще залишалися наші бійці, тоді Володимир на свій страх і ризик вивозив поранених, і вони пам’ятали його як свого ангела-рятівника.
ВСП, ТЦК, раки
Доводилося Володимиру возити не тільки штурмовиків чи поранених, але й інших військових. Так, деякий час він був прикомандирований до військової служби правопорядку (ВСП) і возив слідчу та психологиню, які проводили розслідування різних випадків у різних підрозділах фронту. В дорозі вони спілкувалися, чоловік розповідав про свій досвід, як цивільний, так і військовий, і з часом його співрозмовниці навіть інколи стали запитувати, як чинити в тому чи іншому випадку. Він радив не карати військових за відмову виконувати бойове завдання, а намагатися розібратись і, наскільки можливо, надавати хоча б кілька діб для відпочинку, тоді вони з новими силами візьмуться за зброю.
Може, ці розмови і стали передумовою нового повороту в житті Володимира. Коли надійшов наказ усіх обмежено придатних вивести із зони бойових дій, то більшість побратимів направили до Києва, а Володимир отримав офіційне направлення на службу в роту охорони Бердичівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Він одразу сказав у РТЦК та СП, що на фронт повинні йти лише вмотивовані люди. Тому всі завдання чоловік завжди виконує так, як це потрібно було на лінії фронту: вчасно, ретельно і старанно.
Володимир не перериває зв’язок зі своїми побратимами і одного разу навіть звертався до них за допомогою. У сина його дружини лікарі виявили важке захворювання, що потребувало дорогої операції і такої ж недешевої реабілітації. Він зателефонував комбату, котрого дуже поважає, і розповів цю історію. Вже за кілька днів на картку надійшло 200 тисяч гривень – це скинулись усі побратими, адже не одному з них він врятував життя. Допомогли також і товариші по новому місцю служби і зібрали 60 тисяч. Операція пройшла успішно, тож тепер Володимир із пасинком може іноді навіть разом ходити на тренування.
Дружина працює в Києві, тож бачаться вони на вихідних. Чоловік мешкає або в Бердичеві у своїй квартирі, або в тестя з тещею в Половецькому. Він любить допомагати їм по господарству, а ще більше – ловити раків у сусідньому Білоцерківському ставку. Йому як військовому члени рибальського товариства дозволяють це робити безкоштовно.
Володимир Кір’яков звільнятися до закінчення війни не збирається і хоч стоїть сьогодні на посту в мирному місті, але душею він там, поруч із побратимами на вістрі атак. Він розуміє, що здоров’я вже не те, та й нові родичі його вмовляють нікуди не їхати. Проте остаточного рішення наш воїн ще не ухвалив. Якщо буде потреба і наказ він без вагань знову відправиться на нуль.
Та якого б висновку він не дійшов, бердичів’яни мають пишатися таким земляком, як і тисячами інших воїнів, котрі далеко від своїх домівок, забувши, що таке спокій, в окопах та бліндажах чекають на повернення до рідного міста.
