Від початку війни тисячі історій вимушено переселених осіб огортають сумом серце кожного українця. Страшні події, які відбуваються у нашій державі, неминуче змінюють життя людей. Мешканці окупованих міст змушені лишати дім і шукати «спокійнішого» життя у різних куточках України. Через клятого ворога люди втрачають рідну домівку й все, що будувалося й наживалося роками. Долі переселенців різні, але з однією спільною рисою: подальше життя починається з чистого аркуша. Хтось приймає ситуацію й розуміє, що потрібно будувати свій шлях заново, а хтось іще не може сприйняти, що повернення до звичного для них життя ніколи не буде.
36-річна Альона Кудріна народилася у місті Херсон. За професією жінка медична сестра. Ще на 24 році свого життя вона переїхала до міста Нова Каховка. Місто так заполонило душу дівчини, що вона вирішила будувати своє життя саме тут. Разом з чоловіком Андрієм у Новій Каховці винаймали житло й виховували синочка Максима. Родина мріяла мати власне житло, тому відкладали кошти на омріяну покупку. Одного дня всі мрії та плани сім’ї, та й усіх мешканців міста знищили російські загарбники.
«Ми з перших днів повномасштабного вторгнення знаходились в окупації. Від 24 лютого ми ще 5 місяців змогли прожити в рідному містечку. Відразу, як і всі, шукали можливості, щоб виїхати. Коли почули, що автомобілі, які виїжджають, розстрілюють, на деякий час полишили цю думку».
В той день все почалося зі страшних вибухів. Мешканці міста не розуміли, що відбувається, дзвонили до поліції й ДСНС. Усі сиділи у вікнах й чекали роз’яснення ситуації. Коли побачили ворожі літаки й колону військової техніки з буквою «Z», зрозуміли, що розпочалась війна.
«Почався хаос й паніка. О шостій годині ранку, в «АТБ» не можна було розвернутися. Перелякані люди все скуповували. На полицях супермаркету було пусто. Постійні обстріли не давали спокою, ми тяжкі дні проживали у ванній кімнаті. Найстрашніше було тоді, коли наші військові підірвали ворожий сектор боєприпасів, які детонували з десятої години вечора до дев’ятої ранку. Дуже багато будівель було пошкоджено».
Місто Нова Каховка було оснащене камерами, через які за допомогою телефона можна було відстежити місце знаходження ворогів. Довгий час окупанти не знали про їхнє існування, а коли вже дізналися, то познищували. У мирному житті через ці камери можна було подивитися на пляж. Мешканці окупованої території не хотіли миритися з долею, яка випала на їхнє місто й влаштовували мітинги. Вороги погрожували людям «підвалом», у якому катували, ґвалтували й вбивали активістів. Так Альона втратила друга, якого до смерті закатували росіяни. Тоді багато мешканців зникло, яких не знайшли по цей час.
Через окупацію чоловік пані Альони одразу втратив роботу, а сама вона залишилася працювати в лікарні. Коли вороги дісталися до медичного закладу зі своєю головною лікаркою з Одеси й представили її медпрацівникам, жінка ухвалила рішення написати заяву про звільнення. Увесь час вона працювала в лікарні й отримувала зарплатню з української та російської сторін. Жінка розповіла, що оплата значно відрізнялася від нашої, бо росіяни таким чином «купляли» людей. Отримавши після цього повідомлення з погрозою, зрозуміла, що потрібно шукати вихід й виїжджати.
«Тоді з’явився «коридор» через Запоріжжя, за який брали 5 тисяч гривень й поставили умову мати з собою лише одну валізу. Ми з чоловіком не мали авто й не вміємо керувати, тому нам потрібно було знайти водія з власним автомобілем, бо в одну валізу всі речі я не зберу. Нам вдалося розшукати дуже хорошого водія з бусом, в який вдалося завантажити багато речей».
Перед виїздом жінка встигла навідати свою бабусю й завезла їй все необхідне. Питання про виїзд старенька не розглядала, забажала лишитися у рідному для неї місці. Після цього підірвали Антонівський міст й заборонили їздити транспорту, але Альоні вдалося проскочити.
Дорогою під час виїзду з Нової Каховки на родину Кудріних чекало 12 блокпостів. На кожному зупиняли й перевіряли речі. Колони автомобілів стояли у величезній черзі. Жінка розповіла, що вони стояли три дні й постійно з’являлися якісь нові незрозумілі автівки. Їхні водії стверджували, що для них місце займали, але як потім виявилось, що так на людях наживалися шахраї. Вони шукали тих, хто хоче виїхати, й пропонували за кошти зайняти чергу, а коли ті під’їжджали, то й близько не бачили тих людей, яким віддали гроші. У цій колотнечі пані Альона почала записувати рух авто й контролювати процес. Каже, завдяки цьому вдалося виїхати за три дні, бо є такі, які стояли там по дев’ять днів. В колоні з автомобілів не можна було лишатися ночувати, потрібно було з’їжджати, бо це небезпечно.
«Вже в дорозі я шукала варіанти з містом, у яке ми поїдемо, та житлом. Через знайомих, які виїхали раніше, я дізналася про Бердичів. Переглянувши всі оголошення, обдзвонила всі варіанти й знайшла необхідний».
По приїзду облаштувались у новому помешканні й розгорнули чистий аркуш своєї історії. Жінка влаштувалась на роботу медсестрою у «Пан-лікар», де вона пропрацювала 11 місяців, син Максим пішов у перший клас до ліцею №4. Чоловік Андрій 6 січня 2023 року був призваний до Збройних Сил України. Захищав країну в гарячих напрямках й за віддану службу отримав медаль «Хрест хоробрих». Пів року переселенка у міській бібліотеці плела сітки, де зустріла людей зі свого міста й прилеглих районів. Так вона познайомилася з переселенцями з Херсона, Маріуполя й Донецька.
Через усе пережите у пані Альони значно погіршилось психологічне здоров’я й вона неодноразово потрапляла до лікарні. У той час, коли чоловік воював, жінці знову стало погано й вона опинилась в медзакладі. Оскільки вони переїхали втрьох, дитину не було на кого лишити. Тоді чоловік попередив командування й побратимів, що йому конче необхідно додому й поїхав до родини. А коли хотів повернутися, то дізнався, що його оформили як СЗЧ. Щоб підтримувати емоційний стан, жінці призначили лікування й періодично лягати в лікарню у разі загострення стану. Щодо сина, то він легко відновився, вже звик до нового місця й має друзів.
Зараз обоє не працюють, живуть за відкладені кошти. У Бердичеві оформилися як ВПО. Тут подружжю допомагало багато благодійних організацій, завдяки яким мають запаси гуманітарної допомоги.
«Хочеться додому, хоча я розумію, що Лівий берег не зможуть повернути. Мріємо у майбутньому жити в Одеській або Миколаївській області. Не знаємо, як надалі складеться доля. Поки що ми тут, у Бердичеві, вдячні цьому місту за те, що тут тихо й спокійно».