Бердичів’янин Ігор Прокопюк, звичайний трудівник із мирною професією, з початком повномасштабної війни не вагаючись одним із перших пішов захищати Батьківщину. Свій останній бій прийняв на Харківщині 29-го травня 2023-го року. Влітку, 28-го червня 2024-го, йому присвоєно звання Героя України (посмертно)…
Чи знав маленький Ігор, коли в дитинстві грав із друзями у «війнушку», атакуючи уявних нападників із бутафорним автоматом у руках, що пройдуть роки, і він стане на захист Батьківщини зі справжньою зброєю? А навпроти – реальний, не вигаданий ворог, з яким бився до останнього, ризикуючи, тримаючи удар і перемагаючи. Якого зупинив ціною власного життя…
У спогадах рідних і близьких
Захисник народився 24-го березня 1978-го року в Бердичеві. Зростав у сім’ї, що мешкала у мікрорайоні Загребелля. Вулиця дитинства – Ринкова (колишня 30-річчя Перемоги). Рідною стала й Бистрицька (у минулому – вул. Войкова). Батьки працювали на місцевих підприємствах: Валерій Степанович – на шкіряному заводі, Валентина Євгенівна – на швейній фабриці. Сина виховували в любові та повазі до людей. Старша сестра Світлана Данилюк згадує , як ще змалку брат захоплювався риболовлею та збиранням грибів і добре знався на цьому. Вже у дорослому віці знаходив вільний час для улюблених занять: «Він був щирим, ввічливим та доброзичливим, безвідмовним, готовим завжди прийти на допомогу. Брав на себе відповідальність і робив усе для людей. Мав велике коло друзів. Найкращий брат на світі…» Ігор був надійним помічником та опорою для рідних і близьких, розповідає молодша сестра Лариса Карпова: «Наша мама померла у 2002-му році, а тато – у 2013-му. Ми постійно трималися разом, були єдиним цілим. Ігор став хрещеним батьком моєї донечки Каріни. Він допомагав нам в усіх справах, підтримував, піднімав настрій. Поспішав до нас за першим телефонним дзвінком… Бувало, зайде, я питаю: «Їсти будеш?» А він, широко посміхнувшись, відповідав із наголосом на останньому складі: “БудЕш!”».
Ігор Прокопюк навчався у школі № 8. У спогадах його тезки, однокласника Ігоря Романського (депутата Бердичівської міської ради), – звичайний хлопець, такий, як інші його ровесники: «Був дуже спокійним та стриманим, привітним і чуйним, з усіма приятелював. Любив грати у футбол…»
Після закінчення 9-го класу юнак подався до ПТУ № 4, де опановував професію токаря. Армійську службу спочатку проходив у рідному Бердичеві, а потім – у Шепетівці. Ті, котрі зустрічалися з Ігорем Прокопюком у мирний час, називають його Людиною Праці. За що б не брався: переобладнання автомобілів в одній із компаній рідного міста, будівельні справи у Дніпрі, виготовлення та встановлення пам’ятників у фірмах Бердичева і Коростишева та інші види робіт у сферах виробництва – все виконував майстерно і чітко, справно та сумлінно. Останнє місцем праці – підприємство на території колишнього заводу «БЕВЕРС»…
У 2019-му році Ігор познайомився з бердичівлянкою, військовослужбовицею ЗСУ Віталіною. Спочатку, розповідає жінка, вони листувались у соцмережі, потім зустрілись і у 2021-му поєднали свої долі: «Ігор зумів знайти спільну мову з моїми дітьми від першого шлюбу: дівчатка серцем прив’язалися до доброго і лагідного чоловіка – як до рідного. Коли воював, діти писали йому листи на фронт і надсилали смаколики. Ігор любив домашню випічку. Такої доброї людини, як він, я ще не зустрічала…» Пара не встигла офіційно зареєструвати свої стосунки. У кожну українську оселю несподівано увірвалася повномасштабна війна – підступна, жорстока, кривава…
Двадцять четверте лютого 2022-го року – день, що докорінно змінив життя українців. Ігор Прокопюк одним із перших пішов добровольцем у тероборону. Сестри Світлана і Лариса згадують, як він приховав від усіх, що отримав повістку з військкомату, щоб рідні не хвилювалися. Попросив спекти пироги – нібито на вечерю…
Він захищав свою країну, а інакше просто не міг…
З 26-го лютого 2022-го року Ігор Прокопюк – у лавах 139-го окремого батальйону 115-ої бригади Сил територіальної оборони, де почав виконувати бойові завдання із захисту своєї держави. Він став стрільцем 2-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти військової частини А7305. Разом із побратимами боронив північні кордони країни, а потім брав участь у бойових діях на Харківщині. Бійці пишаються воїном, котрий особистим прикладом під вогнем противника піднімав моральний дух наших оборонців, виявляючи мужність та стійкість, самопожертву і неймовірну силу волі, героїзм та незламну жагу до Перемоги. Навесні 2023-го року, 29 травня, він прийняв свій останній бій поблизу села Берестове Куп’янського району Харківської області – на позиції на рубежі оборони, що неодноразово штурмувалася російськими військами. Ворог здійснював артилерійський обстріл, а потім пішов у наступ. Наші воїни отримали наказ відступити, але було пізно, їх позицію оточили. Бійці вели інтенсивний вогонь з усіх видів зброї, окопи були всипані гільзами. Тероборонці поклали не один десяток загарбників. Під час тривалого двобою ворог все ж таки зайняв позицію ціною великих втрат, але просунутися далі не зміг. На жаль, Ігор Прокопюк отримав травми, несумісні з життям… Тіла загиблих забрали лише через кілька днів, коли позицію вдалося знову відбити…
Був місяць травень, коли в тіні лісів цвітуть ніжні конвалії, на галявинах і вдовж доріг – сонячні кульбабки, а в садах – тендітні тюльпани… Був місяць травень, Ігор пішов з поля бою світлим Ангелом у Небесне військо, віддавши життя заради нашого мирного майбутнього у квітучій та вільній країні…
Указом Президента України від 28-го червня 2024 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу солдату Ігорю Прокопюку присвоєне звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Одна з вулиць у Бердичеві відтепер носитиме ім’я нашого славного земляка – справжнього патріота, безстрашного Воїна, Людини з великим серцем.
Тисячі захисників та захисниць, вірних синів і дочок України, мужньо стали в стрій на захист Батьківщини. Біографії і подвиги Героїв мають бути навіки вписані в історію країни і вивчатися наступними поколіннями.
Фото – з сімейного архіву Героя України
