На траурному мітингу, що відбувся зранку в Гарнізонному будинку офіцерів зібралось небагато людей, але всі вони лише найкращими словами згадували свого друга, свого сусіда, свого учня та свого родича.
Народився Сергій Прокопенко у Бердичеві 24 серпня 1997 року, тобто саме в той день, коли Україна святкувала свою шосту річницю з проголошення Незалежності. Можливо, саме цей факт став однією з причин того, що у визначений час цей Українець і цей Бердичів’янин зробив найголовніший крок свого життя – взяв до рук зброю для захисту своєї Батьківщини.
Родина проживала в будинку, відомому в місті, як «Дитячий світ», тож до першого класу він пішов у школу, яка знаходилась найближче від дому – у четверту. Але потім батьки перевели його до першої школи, де він через вади здоров’я перебував на індивідуальному графіку навчання.
Як згадувала сьогодні на мітингу його класний керівник, він не мав такої міці і такої сили, але мав внутрішню силу, яка й надихнула його на захист України. Вчителька згадувала, що Сергій був дуже доброю дитиною. Це підтвердили й інші вчителі першої школи, які прийшли провести свого випускника в останню путь.
Після школи Сергій навчався в четвертому ПТУ на електрика, а потім працював скрізь, де знадобились його руки: на будівництвах, в охороні, на маслозаводі в Андрушівці, а останнім часом — на пилорамі колишнього районного ремонтно-будівельного управління. Як хобі він полюбляв комп’ютери і все, що пов’язано з ними.
Зустрівся з військовослужбовцями Бердичівського РТЦК він буквально у дворі свого будинку та поцікавився можливостями служби в ЗСУ. Опісля проходження комісії, в лютому 2024 року Сергій Прокопенко був мобілізований до лав захисників України.
Вслід за проходженням навчального курсу потрапив до 61-ї Степової бригади Сухопутних військ, яка була сформована ще в 2015 році. Після повномасштабного вторгнення боронила позиції на півдні і на сході, а в серпні 2024 року стала одним із з’єднань, які провели наступальну операцію в Курській області росії. Спочатку бригада йшла в другому ешелоні, а потім отримала наказ взяти місто Суджу, з яким повністю впоралась.
Сергій нечасто спілкувався з друзями з фронту, а якщо й виходив на зв’язок, то швидко і коротко. Він не хизувався своєю службою, тож не знайшлось ні в друзів, ні в родичів жодного його фото в однострої. Лише одну фотографію, де Сергій в балаклаві, друзі передали в редакцію.
Як тепер вже стало зрозумілим, саме напередодні курської операції воїна відпустили у короткочасну відпустку. Він побачився з рідними і друзями, а прощаючись з ними, плакав, неначе відчуваючи, що нікого більше не побачить…
7 вересня, через місяць після початку операції, Сергій Прокопенко загинув, виконуючи бойове завдання…
Міський голова Сергій Орлюк знову говорив слова співчуття для родини загиблого воїна, а військовий капелан Іван Цихуляк виголосив натхненну промову про волю і свободу України та ціну, яку платять за неї тисячі її захисників.
Знову по вулиці Артилеристів ішла траурна процесія, а короткий кортеж проводжав загиблого Воїна вулицями рідного міста. На військовому секторі знову лунав салют та Гімн України. Труна з тілом Сергія Прокопенка щезла у глибокій могилі п’ятого ряду, а поруч будівельники приготували доріжки для ще трьох таких рядів…
