З 12 вересня 2024 року солдат 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» вважався зниклим безвісти, і рідні мали ще крихту надії, але вона згасла днями, коли до них прийшло офіційне повідомлення про загибель воїна.
В міській лікарні, звідки сьогодні вивозили труну з тілом загиблого, вийшли попрощатись з молодим Героєм чи не всі лікарі та медпрацівники, а поблизу рідної домівки по вулиці Героїв України його вже чекали рідні, друзі, сусіди, однокласники і одногрупники. Живий коридор влаштували учні другої та п’ятої міських шкіл. В останній його ще не встигли забути вчителі, адже саме тут він провів за партою дев’ять років.
Сусіди згадували Артура лише найкращими словами за його доброту і порядність. Батько хлопця давно не жив з родиною, тож мамі доводилось працювати за двох, щоб надати сину умови для розвитку та навчання. Вона торгувала на базарі, пекла торти на замовлення, садила великий город біля батьківської оселі у Великих Низгірцях і так само в повазі до праці виховувала й Артура.
Він завжди виходив зустрічати її на зупинку автобуса, коли вона поверталася з села, допомагав нести важкі сумки, або ж разом з нею допомагав бабусі по господарству та на городі.
Після закінчення дев’ятого класу Артур пішов до будівельного ліцею здобувати професії муляра, пічника та штукатура, але ще з першого курсу розповідав своїм одногрупникам та вчителям, що він прагне бути військовим. Можливо, приклад свого вчителя фізкультури, який з перших днів повномасштабного вторгнення став до лав ЗСУ, спонукав його до головного кроку в своєму короткому житті.
Артур Данилюк гарно вчився, брав участь в різноманітних змаганнях і заходах, за що отримував чимало грамот і призів. Брав участь навіть у Малій академії наук, де готував дослідження зі спецпредмета. Про це розповіли викладачі ліцею, які в повному складі прийшли попрощатись зі своїм учнем.
Та тільки Артуру виповнилось 18 років, на другому курсі він покинув навчання в ліцеї і написав заяву, а згодом і підписав контракт на службу в Національній Гвардії України. Бригада «Азов» стала відтоді для молодого бердичів’янина і родиною, і домом. Майже рік він мужньо виконував бойові завдання на посаді радіотелефоніста у батальйоні спеціального призначення, але 12 вересня в одному з боїв на Бахмутському напрямку його не стало…
Прощальну панахиду біля рідного будинку провели капелани бригади «Азов», а побратими з героїчного військового підрозділу стали прапороносцями в траурній колоні, яка направилась в сторону Великих Низгірців. Там, на сільському цвинтарі, поруч з могилами родичів, знайшов останній спочинок чи не наймолодший бердичів’янин, який загинув у цій війні…
Фактично, більшість клопотів з поховання загиблого Героя взяла на себе Семенівська громада, якій мама воїна щиро подякувала за підтримку та допомогу.
Частина світлин фоторепортажу теж надані Семенівською громадою: