Народився Олександр у Бердичеві 10 липня 2000 року. Родина жила в будинку біля пляжу і все, здавалось в них було добре. Тато, мама, двоє синочків, які зростали, радуючи батьків. Але так тривало недовго.
Спочатку помер Сашин брат, мама не витримала такого горя, забула про справжні радощі життя і невдовзі теж померла. Батько теж пропав так надовго, що навіть сьогодні на похорон власного сина не з’явився (хоча подейкують, що він живе в Києві та працює там водієм маршрутки).
Тоді вихованням онука зайнялась його бабуся, яка забрала його до себе, в квартиру на вулиці Раскової, де й стали вони жити. Виховання не завжди вдавалось, бо звичайно ж, інтереси підлітка дуже відрізнялись від уявлень бабусі про те, що таке добре, а що таке погано.
Навчався Олександр в третій школі, яка після випуску їхнього дев’ятого класу, в 2015 році закрилась. Однокласники, які прийшли сьогодні на похорон, згадували, що це були веселі часи, а Сашко мав тоді вподобання, як і в інших підлітків. Любив кататись на мопедах чи автомобілях, хоча ремонтувати чи налагоджувати їх йому не сильно вдавалось. А найбільше полюбляв комп’ютерні ігри і особливо «Контр страйк», який тоді саме входив у моду. Віртуальні світи йому завжди здавались більш привабливими, ніж непроста буденна реальність.
Сусіди згадували сьогодні, що у великому дворі по Раскової він практично не мав друзів, всі його компанії були десь у місті, якісь загадкові і незрозумілі.
Після школи навчався в будівельному ліцеї, але особливого захвату майбутня професія йому не приносила. Навіть після навчання він лише кілька разів приставав до якихось халтур, але не затримувався в будівельних бригадах. І це навіть при тому, що на будівельників у Бердичеві завжди був великий попит, який особливо зріс після початку повномасштабного вторгнення.
Іноді він підробляв десь в охороні, та більше все ж зависав у своїх компаніях. Але щось таки в ньому змінилось, можливо подорослішав, і вирішив нарешті взяти долю в свої руки. Восени минулого року він добровільно прийшов до військкомату та сказав, що хоче захищати країну.
Після навчального центру Олександр Купреєв зарахований до однієї з новостворюваних бригад, і тут знову продовжилось військове навчання, в тому числі і на польських полігонах. Загалом майже пів року тривало навчання до того, як підрозділ отримав перші бойові завдання. Олександр став справжнім воїном, здавалося, забув свої колишні звички, був готовий воювати, але…
На жаль, через якийсь час він отримав важке поранення ніг і потрапив до військового госпіталю в Умані. Пережив кілька важких операцій, але усіх уламків так і не вдалось позбутись. Бабуся клопотала, де тільки могла, і таки добилась його переведення до Бердичівського госпіталю на реабілітацію.
Олександр познайомився з дівчиною і ділився з бабусею планами того, як вони одружаться, як збудують власний будинок, але цим планам так і не вдалось збутись. Зламана війною психіка, стреси, хвилювання, жага віртуальних світів, на жаль серце юнака всього цього не витримало…
Біля міського моргу сьогодні зібрались нечисленні родичі, сусіди, друзі, знайомі та вислухали скорботну промову міського голови Сергія Орлюка і молитву військового капелана Івана Цихуляка.
А на військовому секторі міського кладовища знову звучав військовий салют, Гімн України, і чергова могила під синьо-жовтим прапором продовжила ряд таких самих надгробків.
