В гарнізонному будинку офіцерів сьогодні зібрались рідні і близькі, друзі і знайомі, бойові побратими і товариші, з якими Михайло служив раніше зовсім поруч з цим місцем — в нашій артилерійській бригаді. Багато хто до цього був ще й на заупокійній службі, яку провели за загиблим воїном у храмі Преображення Господнього на Корнилівці.
До присутніх зі скорботними словами знову звертався міський голова Бердичева Сергій Орлюк, який сказав, що подібні траурні церемонії уже більше ніж 250 раз проходять тут з початку повномасштабного вторгнення, а ще дуже велика кількість сімей сподівається на те, що їхній чоловік, син, батько, який пропав безвісти, колись повернеться додому… На жаль, в Бердичеві вже давно не було й двох тижнів, щоб не прощались із загиблим воїном, а буває, що це відбувається по кілька днів поспіль. Міському голові теж непросто кожного разу підбирати нові слова, але таких слів, які б втішили згорьованих родичів, мабуть, і не існує.
Це добре знає голова громадської організації родичів загиблих бердичів’ян Володимир Котюшко, який теж виголосив на траурному мітингу натхненну промову про Бога, про наших загиблих воїнів і про необхідність нашого єднання.
Після скорботних промов всі присутні підходили до закритого гробу з тілом Михайла Василюка, схиляли голову, прихиляли коліно, прощаючись з ним назавжди… Дехто з них потім розповідав свої спогади про Михайла, і вони були лише найкращими.
Народився Михайло 2 травня 1982 року в Архангельській області, де в той час працювали його батьки. На жаль, коли хлопчику було лише вісім років, померла його мама. Після цього батько вирішив повертатись на рідну Україну та виховувати сина тут. Він купив старенький, але охайний будиночок в селі Підгородне, і стали вони жити як і усі в ті непрості дев’яності роки.
Михайло Василюк навчався у Скраглівській школі, після закінчення якої здобував професію муляра в Бердичівському будівельному ПТУ. Можливо, тому що хотів мати більше професій, адже вміння і навички роботи з деревом йому змалку передавав батько, тож на столяра йому вчитись фактично не було потрібним.
Після навчання — строкова служба, а потім, після укладення контракту, і професійна служба в нашій артилерійській бригаді. Його цінували в армії, але після першого терміну контракту він все ж повернувся до цивільного життя. Одружився, в сім’ї незабаром з’явилось двоє діточок, але сімейне життя згодом дало тріщину.
Михайло працював у деревообробному цеху в Гришківцях, його цінували як гарного спеціаліста, а невдовзі і він знайшов свою половинку у недалекій від Підгородного Гардишівці. Тут його з радістю прийняли у шановану сім’ю, а нові односельці стали називати його Міша Лідії Іванівни, адже його теща була тоді секретарем сільської ради. Понад десять років він прожив у Гардишівці і все чекав, коли він буде просто Мішою. Він дуже любив дітей, особливу їхню найменшу донечку.
Попробував працювати за кордоном і виявилось, що він є кращим спеціалістом навіть за місцевих майстрів, тож в Польщі Михайло міг заробити дуже пристойні гроші, хоча й сподівався відкрити власний бізнес. Але всі плани перекреслила війна.
Тоді, коли всі дороги в Україні були забиті автівками, що рухались на Захід, він був одним із тих, хто рухався в зворотний бік, хто покинув спокійну Європу, щоб стати на захист рідної України. Та ще й не з пустими руками, а з благодійною допомогою. В перші дні війни він займався волонтерством, очікуючи свого виклику з військкомату, куди він відразу по приїзду звернувся.
У квітні 2022 року він був мобілізований до ЗСУ та став до лав знаменитої 95-ї Житомирської десантно-штурмової бригади. Хоча навіть у складі десантників він залишився артилеристом, адже служив водієм артилерійського тягача в артилерійському дивізіоні. Його безпосередній начальник техслужби дивізіону разом ще з декількома побратимами сьогодні приїхав у Бердичів, щоб віддати останню шану мужньому воїну.
Він згадував Михайла як професійного військового, досвідченого сержанта, який служив чесно і віддано. Мав позивний Кіпіш, і завжди був поруч зі своїм автомобілем. 95 бригада з початку війни була на найгарячіших ділянках Донецької та Луганської областей, тож артилеристам довго відпочивати не доводилось майже ніколи. А на початку серпня, зовсім неочікувано вони отримали нове завдання, і незабаром почали наводити гармати за координатами, які знаходяться північніше кордону України. У складі ударного кулака з кількох найкращих бригад 95-ка зайшла на так званий курський плацдарм, і там продовжила бити ворога.
На жаль, у цього ворога ще є безліч снарядів, куль, мін і бомб, і всі вони на Курщині так само летять на наших солдатів, які на Донеччині чи Луганщині. І 29 серпня одна з таких керованих авіабомб прилетіла саме по КРАЗу Михайла, біля якого звичайно ж був його водій. Після вибуху до нього кинулись побратими, але тут почали рватись снаряди у кузові вантажівки, і допомога не встигла…
Після мітингу в ГБО траурна процесія пройшла по вулиці Артилеристів, а автобуси та автівки направились до Підгородного, де Михайло хотів бути похованим біля батька. Від самого початку села його мешканці вистелили дорогу квітами та на колінах зустрічали свого загиблого земляка. А на його рідному подвір’ї (він навіть з фронту висилав гроші, щоб сусіди слідкували тут за порядком) пройшла прощальна панахида.
Від дому величезна колона автівок знову здійняла стовп куряви, рухаючись до сільського кладовища, де не знайшовши місця, почали паркуватись просто на зібраному полі.
Ще одна промова на кладовищі від старости Скраглівки Олени Мельник, постріли військового салюту, звуки Гімну України – і труна з тілом Героя знайшла вічний спочинок поруч з найдорожчою для нього людиною…
