Народився Роман у жовтні 1985 року в сім’ї інтелігентних бердичів’ян. Все їхнє подальше життя було присвячене тому, щоб маленький Ромчик встиг якомога більше навчитись та мати в дитинстві всі можливі радощі. Батьки не переїхали до Німеччини, хоча була така можливість, бо надіялись, що саме в Україні буде добре їх жаданому і єдиному сину.
Про його навчання у восьмій школі так написали вчителі:
«Дуже гарненький, чорнявенький, ніби намальований, першокласник Рома переступив поріг восьмої школи, у якій провчився одинадцять років і закінчив її, отримавши Золоту медаль. Він захоплювався танцями, жодне свято у школі не проходило без прекрасного танцювального номера, де Ромчик своєю запальною харизмою підіймав святковий настрій у вчителів та школярів. Він захоплювався футболом. Його домівка багата на тисячі дипломів, кубків, подяк та медалей. А ще він був комп’ютерним генієм. А головне, він був вірним другом, чуйним товаришем, прекрасною людиною. Його любили всі ми. Бо його не можна було не любити… Розумний, вихований, толерантний, ввічливий, сміливий, мужній, розсудливий, креативний, відповідальний, розважливий — ось таким був наш Ромчик. Ми ніколи не підберемо слів, щоб виразити наші щирі співчуття батькам Роми — Валентині і Валентину, які душу і всі сили вкладали в єдиного сина, виростивши його Героєм, який віддав своє життя заради миру в нашій країні, заради життя кожного з нас…».
А після останньої молитви, ледь стримуючи сльози, кілька слів до цього додала начальниця управління освіти Валентина Адаменко, яка була раніше директором восьмої школи: «Ромчик — друг моїх дітей. Він з моїм сином сидів за одною партою, а з моєю дочкою танцював у парі багато років. Його любили в школі і учні, і вчителі. Він захоплювався футболом, бігом, був комп’ютерним генієм і мав стати золотою елітою України. Його батьки Валентин і Валентина були завжди поруч і на репетиціях, і на змаганнях, а його спортивні кубки навряд чи б помістились в одній кімнаті. Він був щасливий у шлюбі з нашою вчителькою, про що сам розповів мені під час останньої зустрічі…».
Після закінчення школи — навчання комп’ютерних наук та програмування в Житомирському інституті, а потім — робота і творчість на просторах інтернету. Роман міг переїхати в будь-яку країну світу, адже наших комп’ютерних геніїв радо приймають скрізь, але він любив Україну і любив Бердичів.
У рідному місті він знаходив і натхнення, і творчість, і здоров’я, і радість. Був членом багатьох аматорських футбольних команд та учасником більшості міських турнірів. Після заснування сім’єю Олішевських клубу бігу став одним з найактивніших його членів, учасником і переможцем різних бігових змагань, в тому числі і марафонських. Роман любив спорт як сферу розвитку своїх сил, так і спорт як видовище і бізнес, не пропускаючи інформацію про всі світові події.
На головній сторінці у фейсбуці у Романа стоїть девіз «No Humans Is Limited» (Жодна людина не обмежена), і це було його життєвим кредо, яке він підтверджував щодня і щогодини.
На жаль, війна перервала мирне життя майже всіх українців. Напевно, північні сусіди просто не могли стерпіти, що в Україні можуть жити щасливі люди, такі, наприклад, як Роман Шокур.
Влітку 2022 року він був мобілізований до ЗСУ. Його ґрунтовні знання дозволили обійняти посаду командира взводу роти управління РЕБ. Роман ніс службу спочатку у 59-й окремій мотопіхотній бригаді ім. Якова Гандзюка, потім – у 15-й бригаді оперативного призначення ім. Героя України лейтенанта Богдана Завади Нацгвардії України. Висококваліфікований спеціаліст і справжній Воїн, інтелектуал і мужній боєць — Романова багатогранність дала про себе знати і на війні.
Виступаючи сьогодні на кладовищі, його побратими не стримували сліз від гіркоти втрати свого товариша. Він був надзвичайним спеціалістом в системах радіоелектронної боротьби, яка зараз так важлива проти навали ворожих дронів. До нього приїздили військові з багатьох інших підрозділів за порадами та консультаціями. Роман керував полем бою на командних пунктах та не раз його розум і кмітливість рятували життя наших військових та завдавали втрат ворожим. А ще він і на війні був світлою людиною, завжди усміхався та надихав своєю вірою побратимів.
На жаль, сьогоднішні бойові дії на фронті стали ще в багато разів інтенсивнішими, навіть порівняно з початком повномасштабної війни. Особливо це стосується території поблизу Покровська, де вже місяць ворожі штурми не перериваються ні на хвилину. Відстань між передовою та командними пунктами тут скоротилась до мінімуму, а міни, снаряди, ракети і дрони сиплються на наші позиції та тили як дощ.
Саме тут, виконуючи бойове завдання, в останній день літа, внаслідок ракетного обстрілу загинув світлий бердичів’янин Роман Шокур…
Після прощальної панахиди в Храмі святого Йосафата по вулиці Одеській траурна колона знову їхала вулицями Бердичева до міського кладовища. На військовому секторі тут продовжується облаштування наступних рядів, адже всі попередньо облаштовані вже заповнились свіжими могилами загиблих бердичів’ян.
Знову тут звучали постріли військового салюту, знову грав Гімн України, знову родичі і знайомі кидали до могили пригорщі свіжої землі і обіцяли завжди пам’ятати свого дорого Ромчика…
