Провести його цього недільного погожого дня зібралось дуже багато людей. І біля рідного дому по вулиці Гулака Артемовського (колишня Колективізації), куди зійшлось чи не пів Корнилівки, і в церкві поблизу колишнього рафінадного заводу, де були і родичі, і численні прихожани церкви, і в Гарнізонному будинку офіцерів, де відбулась офіційна траурна церемонія. Присутні ледь помістились в залі, в якій з початку повномасштабного вторгнення вже прощались більш як з двома сотнями загиблих бердичів’ян.
У своїй скорботній промові міський голова Сергій Орлюк зазначив, що Незалежність, День якої вчора відзначала Україна, тримається нині на плечах тих, хто боронить її на фронті, і хто, на жаль, гине за неї. А голова спілки родичів загиблих бердичів’ян закликав всіх єднатись і молитись за здоров’я наших воїнів, які захищають Волю і Свободу для себе і для нас.
На похорон приїхали бойові побратими Дмитра Русанова, і технік роти сказав про нього кілька теплих слів подяки: «Дімка був хорошим воїном, ніколи не казав “не хочу, не буду”, завжди виконував всі накази та покладені на нього завдання»…
Народився Дмитро у Бердичеві 31 травня 1979 року. Навчався в сьомій школі, був добрим і спокійним хлопчиком, любив свою меншу сестричку та своїх батьків. Змалечку був привчений до роботи в господарстві, адже допомагав не тільки батькам біля будинку та городу, але й постійно їздив до бабусі в Хмелище, де й город був більше та й господарства вистачало. І сьогодні попрощатись з ним приїхало багато мешканців і Хмелища, і Скаківки, які знали Дмитра та його родину.
Багато випускників сьомої школи обирали своїм майбутнім професійне навчання в ПТУ № 33 («лісова академія» як на нього тоді казали), тож не став виключенням і Дмитро. Робота з технікою йому подобалась, і професія тракториста, отримана в ПТУ, не раз згодилась у житті.
Хоча надалі він частіше сидів за кермом автобуса, а не трактора. Довгий час їздив на міському маршруті №3, а згодом — і на міжміському Бердичів-Житомир. Перед повномасштабним вторгненням працював на підприємстві «ТІС» оператором термопласт-автомату.
25 лютого 2024 року Дмитро Русанов вже був на збірному пункті і бідкався, що не може пройти без черги, щоб швидше стати на захист України. Разом з багатьма бердичів’янами його направили до щойно сформованого 60 житомирського мотострілецького батальйону. Як розповіли сьогодні бойові побратими, молодший сержант Русанов, який став командиром відділення, завжди був вимогливим перш за все до себе, а потім і до підлеглих.
Їм довелось спочатку вибивати орків з Чернігівщини, потім боронити Вугледар та ще багато міст і сіл Донеччини. Потім батальйон переформатували в 31 окрему бригаду, але більшу частину вони все ж були придані спочатку до 72 бригади, а останнім часом – до 58-ї. Не раз командир відділення рятував своїх бійців: то своєчасно почув свист міни і дав команду всім в укриття, то першим помітив ворожу ДРГ і дав можливість відбити напад. Але зараз головною бідою є навіть не міни чи артилерія, а ворожі дрони.
Зазвичай спочатку прилітають дрони із запалювальними сумішами і підпалюють маскувальну сітку. Коли та вигорає, то прилітають наступні і буквально по окопах шукають бійців. Саме так сталось і 21 серпня на позиціях у Волноваському районі Донеччини. О 9 ранку над позицією дрон спалив сітку, а незабаром прилетів і той, від якого Дмитру не вдалось сховатись у безпечне місце. Буквально в якомусь метрі від нього розірвався боєзаряд, і надії на виживання в нашого захисника не залишилось…
Після траурного мітингу в Гарнізонному будинку офіцерів дуже велика процесія витягнулась чи не на половину вулиці Артилеристів, а колона, яка їхала потім на кладовище, була такою довгою, що кілька разів розірвалась на міських перехрестях.
На військовому секторі міського кладовища Отець Євген Шимченко прочитав останню молитву, над труною розгорнули державний стяг і небо розірвали постріли військового салюту. А під звуки Гімну України відважний Воїн знайшов свій останній спочинок у рідній землі.
