Щоправда, розпочався цей шлях значно раніше, ніж в ЗСУ дізнались про назву польської самохідної артилерійської установки.
Денис Карпенко, корінний бердичів’янин, навчався в «гвардійській» 12 школі, а потім опановував мирну професію столяра в будівельному ліцеї. У 2010 році вперше одягнув військовий однострій під час строкової служби у внутрішніх військах, а в 2018 році став професійним військовим, уклавши контракт з нашою Бердичівською артилерійською бригадою.
Він погодився відповісти на запитання журналіста про свій військовий шлях.
Де ви зустріли повномасштабне вторгнення?
Тоді дивізіони бригади вже давно перебували на сході, охороняли лінію протистояння завдовжки 250 кілометрів. Тож більшість часу командира гармати 2С19 «Мста-С» займали бойові чергування, навчання, регламентні роботи та безліч іншої, тоді ще не бойової роботи. Лише на кілька тижнів на рік вдавалось приїхати до Бердичева, в місце постійного розташування бригади для злагодження, ремонту та короткого відпочинку. Але так тривало недовго.
Якщо для всієї країни і світу повномасштабне вторгнення росії розпочалось 24 лютого 2022 року, то для бердичівських артилеристів бойові дії розпочались раніше.
22 лютого, у свій день народження, ще вранці я відповідав на привітання, по обіді отримав бойовий наказ про висунення на позиції, а вже ввечері дав перший залп по агресорах. А якщо точніше, то спочатку з ворожих «градів» прилетіли ракети по наших позиціях, і лише потім артилеристи відкрили вогонь у відповідь.
Перед виїздом на бойову роботу військові вимкнули телефони, тому ми навіть не знали, що 24 лютого ракети полетіли на мирні українські міста, а ворожі колони поповзли дорогами півночі та півдня країни. І лише через кілька днів до нас під’їхало підкріплення та хлопці розповіли про масштаби вторгнення.
Чим запам’ятались перші тижні великої війни?
Ми були тоді на позиціях в Луганській області, але наступні кілька тижнів артилеристи без передишки стріляли по ворожих колонах і в Луганській, і в Донецькій областях, роблячи марші по 50-100 кілометрів щодня. Тоді на передовій ще не було мобілізованих, не було багато піхоти, а цілей для артилерії було море.
Мені здавалось тоді, що війна закінчиться за два – три тижні, адже лише мій екіпаж щодня знищував ворожу техніку десятками. І якщо інші екіпажі, інші артилеристи і танкісти стільки ж знищують, то швидко ця техніка має закінчитись. Але, на жаль, такі думки виявились помилковими. І ворог не просто сунув колонами, але й стріляв з усього можливого арсеналу та завдавав нам чималих втрат.
Часто кажуть, що артилеристам легше, адже вони знаходяться не на самому передку.
Як іншим не знаю, але своє перше евакуацію з поля бою отримав вже 13 березня. Тоді вперше попав до госпіталю, але тільки трохи підлікувавшись, без проходження обов’язкового ВЛК, повернувся до побратимів. У червні 22 року — знову контузія, знову госпіталь, і знову без ВЛК повернення в стрій. Саме тоді довелось стати одним з героїв документального фільму 5 каналу, який розповідав про бойову роботу екіпажів польських САУ «Краб», що вже освоїли артилеристи та успішно били з них ворога.
На жаль, після третього поранення в жовтні швидко повернутись до побратимів вже не вдалось. 5 жовтня автомобіль, яким ми рухались, попав під обстріл, водій загинув на місці, а всі інші отримали серйозні поранення. Евакопункт, потім госпіталь в Дружківці; і нарешті в Павлоградському госпіталі, здавалось, що майже в тилу, — і тут раптом по сусідньому хлібозаводу прилітає ракета. Тоді й прийшло розуміння, що поки йде війна, не тільки на фронті, але й в мирних містах України існує небезпека.
А як потрапили до РТЦК?
Кілька місяців лікування, потім реабілітація, потім вже обов’язкова ВЛК, яка перекрила дорогу до бойових підрозділів. Тому і попав врешті-решт до Бердичівського РТЦК. Спочатку в роту охорони головним сержантом взводу, командиром відділення а після скорочення штату — простим стрільцем, хоч і в сержантському званні.
Одразу мене стали використовувати в заходах з оповіщення, як інших бійців роти охорони, але хвороби після поранення (тоді були пошкоджені і голова, і хребет) швидко дали про себе знати під час тривалих обходів адрес. Тому надалі до таких заходів мене не залучали. А ще було важко психологічно сприймати агресію людей щодо військових з повістками.
А що саме не розуміли люди?
Чомусь всі думають, що в армію — це значить відразу з автоматом на передову. Але у війську є ще дуже багато роботи, не пов’язаної зі штурмовими чи оборонними діями на передовій. Вже підрахували, що на одного бійця з автоматом мусять працювати 15 осіб, які його забезпечують усім необхідним. Це й довезти до позиції чи евакуювати звідти, це і підвезти боєприпаси, і ремонтувати техніку, і ще, і ще, і ще.
Ось, наприклад, мій добрий знайомий довго вагався, чи йти до війська, чи ні. Психологічно йому було важко покинути роботу, сім’ю, але й відчуття відповідальності теж не давало спати, знаючи, що друзі вже давно там. Він в цивільному житті був гарним водієм, класним автомеханіком, і в ЗСУ теж знайшлось місце саме за його здібностями.
Чи є якісь плани на майбутнє?
В принципі, я зараз можу звільнитись з військової служби, адже маю вже групу інвалідності внаслідок поранень, але я розумію, що на моє місце потрібно буде залучити когось здоровішого, а на його місце — ще когось, а на його — ще, і в підсумку виявиться, що через моє звільнення не буде вистачати когось у бойовому розрахунку. Тому і буду служити, скільки зможу, і виконувати ті завдання, які покладуть на мене командири і начальники. А після війни, звичайно ж, повернусь до своєї мирної спеціальності, якщо здоров’я дозволить.