Війна принесла українцям сльози, біль, розчарування, смерть та розруху. Тисячі людей лишилися без рідного дому, бо російський ворог не дав можливості жити спокійним та мирним життям. Щоб врятуватися, люди вимушено покидають все, що наживали роками, й шукають прихистку в інших містах України. Попри складні життєві обставини, вони не опускають рук й вірять, що настане той час, коли зможуть повернутися додому.
43-річний Олександр Стариков родом з міста Рубіжне, що на Луганщині. Працював медиком у Будинку-інтернаті для людей похилого віку. Дружина Інна працювала залізничницею на станції «Рубіжне». Разом виховували двох синів — Матвія та Олександра. Як і всі, вони будували плани на майбутнє, мріяли й проживали найкращі миті у рідному місті, та в один день все змінилося. Страшні події, які розпочалися 24 лютого, поділили життя родини на «до» та «після».
«В той день ми побачили наших українських військових. Вже тоді на серці було неспокійно. Я пішов на роботу, й у місті почалися гучні вибухи. До інтернату приїжджали різні служби. Я відпрацював зміну й більше на роботу не потрапив, то був мій останній робочий день».
Пан Олександр розповів, що російська армія заходила з однієї сторони, а українська — з іншої. Через обстріли родина два тижні ховалася у підвалі. Поки була змога, закупилися у магазині й не виходили з дому. Бойові дії призвели до того, що зникло світло й вода. В будинку було холодно, хоч і мали генератор, не вмикали, бо боялися. Одного дня, під час мінометного обстрілу, снаряд потрапив у їхній район й пошкодив сусідський автомобіль. Тоді почались перші розмови про виїзд. Та вирішальним стали слова молодшого сина, який під час обстрілів, ховаючись з батьками у підвалі, запитав у тата: «Невже я помру маленьким?».
«Виїжджали власним автомобілем. Вирішили зупинитися у родичів з міста Сватового. Щоб туди дістатися, нам довелось подолати шлях у 200 км, замість 60 км, бо потрібно було об’їжджати небезпечні зони. Ми знаходились на стороні, де були українські військові, тому змогли виїхати».
Місто Сватове Луганської області знаходилось в окупації. Пробувши декілька днів у родичів, чоловік зрозумів, що життя тут не буде, й почав шукати перевізників. Знайшли бус, зібрали дві валізи речей й вирушили в дорогу невідомості. Сум та печаль огортали душу, адже тут лишалися батьки, знайомі, а також все, що наживали роками: квартира, будинок та автомобіль.
«Спочатку ми приїхали до Києва. Оскільки моя мама мала знайому у Бердичеві, було ухвалено рішення приїхати сюди. Трішки погостювали й винайняли власне житло».
Родина переселенців оформилася як ВПО, а ще неодноразово отримувала гуманітарну допомогу від благодійних організацій та від Центру надання соціальних послуг.
«Директорка Центру надання соціальних послуг Людмила Миколаївна Колесник завжди нам допомагає. Ми їй дуже вдячні за піклування та підтримку».
Щоб забезпечити сім’ю, Олександр пішов влаштовуватись на роботу до бердичівської лікарні, де взяли його номер й пообіцяли передзвонити, як з’явиться місце. З часом таки зв’язалися й запропонували вакансію медика у проєкті від «ЮНІСЕФ». Він разом з соціальним працівником та психологом розвозили гуманітарну допомогу для людей, які постраждали від війни. У 2023 році проєкт закрили й чоловік на деякий час лишився без роботи.
Зараз чоловік працює медиком у Бердичівському геріатричному пансіонаті. Дружина Інна працює залізничницею на бердичівському вокзалі. Старший син Матвій навчається, працює й проживає окремо, молодший Олександр навчається у ліцеї №4 міста Бердичева. Менший син, попри пережиті й страшні події у житті, гарно навчається та отримує відзнаки.
Сім’ї Старикових дуже подобається у місті Бердичеві. Вони змогли побудувати тут своє життя спочатку, але їхнє серце знаходиться там, у Рубіжному. Кожного дня живуть надіями та мріями про повернення до рідної домівки.
