Вже друге покоління мешканців Бердичева починає жити без віри у те, що з водопровідного крану можна пити рідину, що звідти витікає. Як легенди сьогодні звучать розповіді, що у вісімдесятих роках минулого століття з колонок, котрі стояли на вулицях можна було пити справжню воду.
Читайте нас на Telegram // Facebook // Підтримати РІО //
На початку дев’яностих вода в кранах була по графіку – кілька годин вранці, кілька ввечері. Але тоді пити її ще можна було. Та потім вирішили, що більше води з артезіанських свердловин вичавити вже не можна, і почали в мережу подавати воду з річки. Так, про графіки люди забули, вода в крані була цілодобово, але пити її вже не можна було.
Саме з того часу в кожній бердичівській оселі з’явились нові атрибути – баклажки для води, а в повсякденний побут увійшли щокількаденні походи до найближчої криниці. За попитом на питну воду підтягнулась і пропозиція, і кіоски з продажу питної води стали рости, як гриби після дощу. Діджиталізація внесла корективи в цей процес, і тепер замість кіосків чи не біля кожної багатоповерхівки стоять голубенькі автомати з продажу води.
Нова міська влада, здавалося б, взяла нарешті правильний курс у водопостачанні – відновлення подачі води з артезіанських свердловин, і навіть досягла в цьому деяких успіхів (в районі м’ясокомбінату), але тепер, чомусь, хоче зупинитись.
Ми вже не раз писали про станцію знезалізнення води, яка могла б задовольнити попит у артезіанській воді більшої частини міста. Так дорого заплатили за виготовлення проектної документації, стільки часу витратили на коригування проекту в процесі його виготовлення і вийшли врешті-решт на суму в 170 мільйонів гривень. Цих грошей повинно було вистачити на будівництво нової станції знезалізнення, на ремонт кількох свердловин та їх автоматизацію, на декілька нових водогонів.
Зрозуміло, що в міському бюджеті консолідувати всю суму неможливо, тому й подавали цей проект до різних державних фондів, розраховуючи на допомогу з державного бюджету. Там, де не потрібно було співфінансування з міського бюджету, цей проект, на жаль, не пройшов, але в іншому фонді його взяли в розробку і незабаром оголосили, що держава може виділити більшу частину грошей на його втілення (близько 130 мільйонів гривень), а з міського бюджету потрібно співфінансування у розмірі близько 40 мільйонів.
В Житомирській обладміністрації, на яку передали функцію замовника, вже почали готувати документи, аж раптом з Бердичева надійшла звістка, що місто не має коштів на співфінансування і не буде продовжувати участь в цьому конкурсі?..
Більше тижня вже пройшло з цього моменту, депутати не можуть зрозуміти, в чому справа, управління ЖКГ, яке займалось підготовкою документів – теж не розуміє. Здавалося б, ще недавно очільниця фінансового управління говорила, пишіть програми, гроші є, і кілька сесій тільки те й робили, що вносили зміни в бюджет і додавали галузям кошти, а тут вони раптом закінчились.
Слухаючи сьогодні новини з Києва, на місцях розуміють, що «лафа» з військовим ПДФО наступного року закриється, і місцевим бюджетам надовго доведеться забути про ремонти чи будівництва. І фактично, цей конкурс – це останній вагон поїзда, стрибнувши в який можна на 70-80 відсотків виконати мрію про питну воду з крана.
Дискусія з цього приводу мала продовжитись на засіданні погоджувальної ради, яке триває саме зараз (в п’ятницю по обіді, і на яке не пустили журналіста) і цілком можливо, що депутати знайдуть спільну мову з міським головою та начальником фінуправління щодо пріоритетності бюджетних витрат. Побачимо чи почуємо про це вже безпосередньо на сесії міської ради, яка відбудеться наступного вівторка.
